Та не надаючи допомоги дітям-переселенцям, наші можновладці ризикують наступити на ті самі граблі, що й раніше. Ризикують загубите наше майбутнє.

 «Вимушена переселенка»... Ненавиджу це словосполучення, але що є, то є. Будь-яка війна породжує біженців, тих, кого горе спіткало зненацька. Спочатку здається, що залпи артилерії та РСЗО, окуповані міста та тисячі спустілих будинків – це тільки картинка на телеекрані. Що це відбувається десь далеко в Чечні або Грузії. Але коли війна реально прийшла в нашу країну, багато хто позбувся всього. В першу чергу ті, хто залишився вірним своїй Батьківщині. А діти втратили своє дитинство.

 Я розумію – зараз ми не в змозі повернути його цим дітям. І вже ніколи не зробимо їх колишніми. Але я вірю, я знаю – ми можемо дати їм любов і надію. Це наш обов’язок не тільки перед ними, а й перед усією Україною, перед майбутніми поколіннями.

 Ми просто зобов’язані показати маленьким українцям з Донбасу, що «Україна – це добре». Що українське суспільство не відокремлює їх від себе, що вони – його частина, що вони можуть розраховувати на допомогу і захист. Вони повинні розуміти, хто зараз гине за їх залишені будинки, а хто їх у них відібрав. Проблема лише в тому, що не всі наші політики і чиновники розуміють це...

 Українському суспільству знадобилося 25 років незалежності, дві революції і війна з зовнішнім ворогом, щоб зрозуміти себе. Якби наші політики весь цей час займалися розвитком держави, а не боротьбою за електорат, популізмом і розкраданням, ми б жили в зовсім іншій Україні. Ніхто не приділяв належної уваги розвитку молоді, її патріотичному вихованню. Ніхто не пояснив їй, що Україна – не просто країна, в якій ти народився, а твоя кров, твоя сім’я, просто частина тебе. Якщо у людини немає цього розуміння, вона легко може зрадити, якщо її поманять високою пенсією і дешевою ковбасою або маячнею про «руський мир» і «новоросію». На сході країни, враховуючи «сусідство» з РФ, цю роботу потрібно було проводити найактивніше.

 Та навіть зараз, коли ці помилки кривавими лезами вилізли назовні, влада нічого не робить, аби вони не повторювалися. Хвиля патріотизму, яку підхопили ЗМІ, – це не результат роботи «зверху» – спрацював інстинкт самозбереження нації. Так само і турбота про дітей, що постраждали у наслідок війни, – майже абсолютна прерогатива громадянського суспільства, яку, в свою чергу, підхопили можновладці. 

Але, на відміну від волонтерів та активістів, політики роблять це з іншими цілями.

 Останнім часом серед нашого політичного бомонду діти-переселенці стали своєрідним трендом. З ними фотографуються, про їх проблеми говорять. Зазвичай, на цьому все і закінчується. «Попіарились» – і досить.

Я регулярно відвідую табір для дітей-переселенців «Лісова Застава». За весь час жоден народний чи навіть місцевий депутат не встановив там бодай турніка. Навряд чи ці діти згадають колись наших політиків добрим словом. У них є інші приклади. Наприклад, волонтери. 14-річний Віталік із «Лісової застави» вже й сам став волонтером. При цьому він ще навчається у гімназії.

 Діти, що отримали травми війни, – вже не просто діти. Їх дорослі очі вже висихали від сліз. Вони знають ціну життя. Але саме тому вони потребують ще більше любові, турботи та розуміння. Так само, як діти наших бійців, що загинули на сході. І ті, і інші потребують психологічної допомоги. І ті, і інші розраховуються за чужі помилки минулого.

 Ми маємо чітко зрозуміти три причини, через які не можемо залишати цих дітей без уваги.

 Перша. «Ми зобов’язані їм допомогти». Це навіть не потрібно розуміти. Це просто ознака нашої належності не лише до українського народу, а й до людського суспільства взагалі. Пояснювати, чому ми маємо допомагати іншим українцям, що опинилися у біді, – марно. Той, хто цього не розуміє, просто не має душі.

 Друга. «Це наше майбутнє». Пройде якихось 15-20 років, і ці діти виростуть. Вони стануть підприємцями, робочими, військовими, політиками та лікарями. Травми, отримані у дитинстві, можуть «вистрілити» вже у дорослому віці. Причому, у якій формі - теж важко передбачити. Запобігти появі «втраченого» покоління – життєво важливо для нас. Вони – наше майбутнє, і зараз ми ще маємо шанс на нього вплинути.

 Третя. «Не повторювати помилок». Наш гіркий досвід вкотре підтвердив латинський вислів: «Хочеш миру – готуйся до війни». Враховуючи географічне розташування України, ми маємо бути готові захищати себе. А для цього потрібні вмотивовані воїни та сильна армія. Для цього потрібні політична воля керівництва та патріотично налаштована влада. Така, яка не допустить існування антиукраїнських організацій та політиків на території держави. Дивлячись у дорослі очі маленького переселенця, не забувайте: у майбутньому він може стати політиком чи працівником СБУ. І чи буде він сприймати українство як дійну корову, чи як те святе, що заприсягнув оберігати, – залежить від нас.

 Тож прислухайтеся до своєї душі, а не до страху. Прислухайтеся до свого розуму, а не до нав’язаного цинізму. Ваша любов та турбота сьогодні – стануть сильною Україною завтра.