Про волонтерів ми чуємо досить часто. Ми їх бачимо у торгових центрах чи людних місцях, бачимо їх пости у соціальних мережах. Найчастіше ми просто оминаємо їх, пролистуємо стрічку новин далі. Це можна зрозуміти, та важко прийняти: навіть сьогодні війна продовжується, і ми не маємо права викреслити її назовсім зі свого життя.

Що таке волонтерська діяльність, яка вона зсередини і як поєднати її з сімейним життям, акторською кар’єрою і грандіозними планами на майбутнє, Алла знає, як ніхто інший. До війни вона співала у гурті «Сливки». За її словами, це був гарний досвід, але в певний момент розвиток зупинився, і виступи стали більше рутиною, ніж шляхом до створення чогось унікального. «Насправді, я не дуже комфортно почувалася в тому гурті – мені не давали розвиватися. Співали під фонограму, а не наживо, були такими собі ляльками на сцені. Мені це не подобалось, я мала дуже великі амбіції: не просто заробляти кошти і стати відомою, а вирощувати свій талант», – згадує Алла.

Свою творчість сольної співачки «українська Бріджит» – так її називали військові у зоні АТО, – почала під час війни. Саме тоді з’явилося натхнення. А першу сольну пісню «За Україну» Алла написала дорогою до бабусі на Хмельниччину: «Я сама родом з Хмельницької області.» Коли почала своє волонтерство у військовому шпиталі, допомагала ампутованим хлопцям, і один з моїх старших підопічних Юрко Весельський залишився без ноги. Я дуже важко це переживала, наче це якась близька для тебе людина. Я їхала дорогою, і мені почали диктувати, наче янголи, тексти. Я відразу взяла свій телефон, стала це записувати. Їду, їду і вже чую мелодію, чую, як це має бути. Потім приїхала на студію, наспівала все, ми вирішили зробити все з живим інструментом, і там було дійсно дуже гарне аранжування, але пісня була дуже важка, звісно».

Так і народилася в Алли перша пісня українською мовою про війну, а після – вже інші сольні пісні, хоча, як пояснює співачка, через активну соціальну діяльність вона майже нічого не зробила за рік, «тому що тільки допомагала, допомагала, і в мене вже не було ні натхнення, ні сил».

Зараз є і сили, і натхнення. Змінився репертуар, зовсім іншими стали пісні, і українська Бріджит продовжує свою кар’єру. Зараз вона працює над новим стилем як співачка, пише нові пісні, які усі зможуть почути вже у 2018 році. Також Алла розпочала зйомки в головній ролі нового серіалу «Потрібен чоловік». Загалом дівчина-волонтер зіграла більш ніж у 60 фільмах, серед них – головні ролі у таких фільмах та серіалах, як: «Останній Москаль – 2», «Інфоголік», «Все одно ти будеш мій», «Мажор» (10 серія), «Провідниця» (3 серія), «Випадкових зустрічей не буває» та інших.

Вона затребувана акторка, але вже третій рік поспіль продовжує допомагати військовим, хоча і зробила певні висновки. Розчаруватися у своїй діяльності Алла встигла також: «Вже і форма, і берци, все є. І вже хлопці починають перебільшувати: «дай мені то, те не так, це не так». Деякі батальйони перестали бути вдячними, потрібно місяць чекати на звіт. Хоча я такі коштовні речі їм пересилаю... Тому я наразі вирішила допомагати тільки добробатовцям. Під моєю опікою вже декілька років Правий Сектор, зараз 5-й батальйон. І я, звісно, повністю забезпечую їх, наскільки можу».

Крім цього, Алла допомагає дітям, в яких війна забрала спокійне мирне дитинство. Має підопічних. Одна з них – дівчинка 13 років: «Вона дуже хворіє, і от вже більше року я збираю для неї кошти. Вона проходить обстеження, лікується в Харкові, де нещодавно їй зробили надскладну операцію. Маю надію, що незабаром в неї все буде добре!».

…За три роки війни вже все передбачено, і час перемир`я також. Люди продовжують жити в такому темпі, вони навіть навчилися за звуком відрізняти – що саме в них прилетить, і чи потрібно бігти ховатися: чи то по сусідньому району ведуться обстріли, чи то страшна зброя вже ледь не над головами. Дуже тяжко собі уявити, як воно: жити, спати, читати, мріяти під звуки канонад, розуміючи, що життя твоє та близьких залежить не так від тебе, як від когось за декілька кілометрів, хто прицілює свою смертельну зброю у бік твого будинку. Дітей перед такими обстрілами вивозять подалі, а от дорослі повертаються: вдома худоба, господарство і усе їхнє життя…

Волонтери роблять багато і на четвертий рік війни. Але маючи лише одяг та зброю, яку надала держава, українські війська навряд чи утримували б свої позиції так довго. Звичайно, щось дають, але спілкуючись зі звичайними військовими з того чи іншого батальйону, висновки надходять самі собою. Чогось не вистачає, або просто немає, щось зламане та непридатне для використання – це реалії, і від цього залежить життя. Завдяки волонтерам було збережено сотні життів, і діяльність цих людей, які нерідко поступаються своїми інтересами задля великої цілі та нашої перемоги, заслуговує на повагу.

…Це був 2014-й рік. Волонтерів на вулицях українських міст було багато – всі вони збирали кошти чи продукти, які згодом буде відправлено захисникам України. Тендітна Алла Мартинюк також була серед них, і відому співачку та акторку в ній впізнавали ледь не щоразу. Хтось підтримував та бажав натхнення та сил, а хтось щиро дивувався – «навіщо?». Волонтерська діяльність стала звичною справою – Алла брала з собою дітей, щоб і вони допомагали: «В такі моменти стаєш дуже чуйною. Одного разу була погана погода, лив дощ, і щось тоді так сумно стало, і я почала плакати. Мала донечка без слів відійшла десь на метр і спочатку тихенько, а потім все голосніше почала співати мою пісню: «Матінко, не плач, матінко, не плач, діти йдуть до Раю»… і раптом все змінилося: люди йшли, чули, як вона, п’ятирічна, співає, зупинялися та йшли купувати продукти, які клали в волонтерську сумку. Це було як кадр з фільму, таке тільки знімати потрібно. Щоб пам’ятали». Це вже пізніше, коли почалися замовлення на серйозне обладнання чи техніку, стояти біля магазину не було сенсу. А на початку війни усі ті продукти були вкрай важливими.

За три роки підписники Алли у Фейсбуці виросли з кількасот до декількох десятків тисяч. Це допомогло зібрати безліч необхідної техніки, а загальна сума волонтерської допомоги склала більше п’яти мільйонів гривень. Це все – відповідальний підхід та постійні звіти ледь не за кожну копійчину. Іноді не вистачало коштів навіть на їжу чи на дорогу, та Алла не могла собі дозволити використовувати гроші, які звичайні громадяни відправляли їй на потреби військових.

Бути жінкою-волонтером, котра регулярно відвідує зону бойових дій – непросто. В Алли є сім’я, діти, мати. Вони дуже хвилюються за неї та кожного разу чекають на її повернення додому. Мама залишається з онучками, а до від’їзду в АТО вони усією родиною допомагають перебирати речі, які згодом поїдуть до військових. «Мама хвилюється, але, звісно, вона мене дуже підтримує. Більш за все важко дітям. І мені стало важко. Останнім часом, коли знову почалися активні бойові дії, і я їздила на Схід, я дивлюсь на своїх донечок, поки ті сплять (я завжди вночі виїжджаю), і в мене сльози котяться, бо думаю: щось станеться, і завтра ніхто не згадає, може навіть ніхто на мої похорони не прийде. Я оце як дурна їжджу, жертвую своїм здоров’ям, життям, і не можу все це покинути. Це вже як хвороба. Але приїжджаю на Схід і розумію, як сильно там на мене чекали…».

Сьогодні Алла хоче, щоб її зрозуміли й інші люди, щоб вони теж бачили, що насправді відбувається у їхній країні, на їхній землі. А ще Бріджит хоче, щоб на зміну байдужості у серця українців прийшли рішучість та віра у перемогу. Народ, що поєднує ці риси, завжди буде єдиним, а значить – непереможним!