Всі ми боїмося бути поза політикою. Із огляду на те, що в нашій країні, практично, відсутні дієві соціальні ліфти, ми надто себе політизуємо, вдаючи, що таким чином ми контролюємо владу. Ми політизуємо вибір свій та інших, сперечаємось з телевізором та панібратськи критикуємо президента країни. Політика стала частиною нашого життя, політика перетворюється на шоу, і почалося це не з приходом пана Зеленського. Згадайте перші прямі ефіри політичних шоу – крики, галас, самопіар, пусті обіцянки, та нічим не підкріплені аргументи. Самі створили попит – політикум сформував пропозицію. Галасливу пропозицію. І сьогодні про класичну риторику та аргументовані дебати, не варто і мріяти. Більше того – ніхто цієї якості і не вимагає.

Нинішня президентська кампанія показала, що ми спокійно ставимось до чорного піару та готові пожертвувати друзями через різні політичні погляди. Ти мислиш інакше – ти рука Кремля. Ти підтримуєш президента Порошенка – порохобот, ти за Зе – неповноцінний. Хто дав право визначати якість сприйняття іншої людини? Ніхто. Але і не було такої заборони. Можна одним, можна значить і іншим – в добру путь, в путь доброго чорного піару.

Ми сприймаємо за чисту монету, що нам говорять політики. Навіть не говорять, а викрикують короткими тезами з екранів телевізору, апелюючи до наших базових страхів. Так побудована чорна риторика – залякування, очорнення, руйнування перспектив. Створення очікуваної реальності, від якої холоне спина. Реальності, якої не буде, але вона вже лякає, пригнічує, змушує робити вибір не «за», а «проти».

Чому так? Чому раніше політики були іншими, чи в інших країнах політична поведінка державника відрізняється від нашого? Нічого подібного – світ рухається за певними правилами. Правилами донесення інформації та сприйняття. Якщо ми готові сприймати примітивну інформацію і дозволяємо її нам вкладати у вуха – то і будуть існувати в інформаційно-політичному просторі спікери, що ріжуть повітря простими гаслами та пустими обіцянками.

Нові формати нас лякають та змушують напружуватись від самої думки, що щось у цій країні може бути інакше. Але чи так це насправді? Чи все ж таки це ілюзорне сприйняття нашої особистої матриці світу – де я пуп Всесвіту та все крутиться навколо мене. Якщо так, то в більшій масі кожен з нас думає приблизно так само. І той же президент, чи депутат – українець зі своїм Всесвітом, де все годує саме його всесвіт. Нас лякали моделлю розколу України, а тепер нагнітають істерію в царині інтелектуальної різниці – 25 % краще ніж всі інші, чи навпаки. Заспокойтесь, розкол можливий там, де є чітка різниця моделі світосприйняття та підходів до життя в самій країні, і то якщо економічна та соціальна стабільність існує, питання розколів йде у небуття. А оскільки ми живемо у власному Всесвіті, то і розколювати нічого, децентралізоване світосприйняття – «моя хата скраю».

Ми можемо об’єднуватись тільки перед загальною загрозою, що зруйнує модель «хата скраю», тоді всі збираються в один міцний дієвий кулак та наносять відсіч, будь якому агресору. І тут не стає на заваді ні географія, ні мова, ні соціальний статус. Ми українці і даємо відсіч, потім святкуємо, потім пишаємось, а потім по хатах і шукаємо в союзниках ворогів, що можуть нести небезпеку «моїй хаті». Але далі словесних випадів, наші дії не йдуть. Тому і існують, безкарно, пусті популісти та демагоги, проти яких не виступає єдина армада, єдиний кулак власників «хат скраю».

Але варто задуматись над тим, що наш загальний мовчазний дозвіл, щодо існування у риториці політиків простих нічим не підкріплених істин, породив таке явище як політичний булінг. Булінг став явищем не тільки підлітковим, але і перейшов у політичну площину.

Примітивна риторика призвела до того, що, в кращому випадку, вся дискусія зводиться до «сам дурак», а в гіршому випадку – цькування та знущання над опонентом, чи людиною іншої думки чи політичних поглядів. Якщо подивитись на те, як грубшає наше сприйняття, то кожного разу ми ніби підкручуємо градус внутрішньої дискусії. Нам вкидають прості примітивні меседжі, а ми намагаємось їх розшифрувати та знайти сакральне тлумачення, думаючи, що саме там істина та ключі до соціальної стабільності та економічного зростання.

Нам потрібен новий месія, який дасть нові меседжі, що відкриють шлях до світлого буття. Сидимо і чекаємо, слухаємо обіцянки та киваємо головами. Слухаємо, але не дивимось на поведінку.

В класичній риториці, крім правильних слів та чітко вибудованих словесних форм, величезна увага приділяється ще і тому, як оратор поводить себе на публіці. Як він тримається, який в нього погляд та жестикуляція, що артикулює його міміка. І в комплексі сприйняття цих факторів слухач вірить оратору, чи не вірить. Але ще є така річ, як авторитет. Що оратор зробив, який у нього багаж справ за спиною, і чи можна їх сприймати як позитивний досвід?

Давайте і нинішнім політикам, що взяли на себе функцію ораторів, що пропонують ключі до майбутнього, ставити питання: що ти зробив до того, який в тебе досвід та багаж знань? Чи стоїть щось за словами та випадами в бік опонента, та критикою людей що думають інакше. Хто дав право вам продавати повітря та народжувати марні ілюзії?

Якщо постануть такі питання – підійдіть і подивіться в дзеркало, спитайте того, кого ви побачили – а чи не ти дозволив пусті обіцянки та вічну брехню з боку політиків.

Нагадаю вам ще раз – попит народжує пропозицію – ми хочемо чути ілюзію та прості висловлювання, думаючи, що розумніші за спікерів, що говорять з екранів телевізорів. Так і народжуються таксисти-політологи, та консьєржі-економісти. Так і народжуються пусті обіцянки. Так народжується політикум, якому ми не віримо. Але є добра новина, ми ростемо – ми починаємо вимагати більшого, не всі, але вже критична маса є.

Не зупиняймося. Давайте змусимо політиків говорити не тільки правильно, але і так, щоб в словах звучала повага до слухача, до нас з вами.

Не дозволяйте з вами говорити простою примітивною мовою. Будьте вимогливим слухачем, піднімайте «планку» політикам. Вимагайте доступних та обґрунтованих висловлювань.

Риторика – це вміння не тільки говорити, а і слухаючи, змушувати говорити так, щоб була взаємна повага, а не виклики із закликами до політичного «булінгу».