Брати Яремчуки спiвають укранськi пiснi вже бiльше двадцяти рокiв i гастролюють не лише Украною, але й по усьому свiту. Про ставлення до нашо крани за кордоном, про сучаснi проблеми укранського шоу-бiзнесу, а також про цiнностi молодих спiввiтчизникiв розповiдають Дмитро та Назарiй Яремчуки в iнтерв’ю журналу Ukrainian People.

Як ситуацiя в кранi вплинула на вашу творчiсть?

Взагалі всі ці події вплинули на життя українців дуже гостро і, звичайно, відобразилися на нашому житті – моєму і Назаровому. Речі, які відбуваються зараз, дуже бурхливо і одночасно боляче сприймаються. Ситуація в країні залишила свій відбиток і на творчості також: я маю на увазі те, що на деякий період наша і будь-чия інша творча діяльність була призупинена. Так сталося, що після початку війни ми мали концерти в госпіталях, в зоні АТО, а пізніше нас почали запрошувати за кордон. Для нас це стало дуже активною гастрольною діяльністю в різних країнах – ми побували в Америці, Іспанії, Португалії, п’ять разів в Італії, у Фінляндії, Чехії, Франції, Канаді, Німеччині – географія наших виступів дуже щільна, і нас продовжують запрошувати до багатьох інших країн. Це означає, що українці за кордоном відчули затребуваність, вони активно почали ідентифікувати себе. Тож наразі з’явилася необхідність у «творчому спілкуванні» - саме через це нас запрошують. Якщо чесно, пальму першості ми віддаємо цим закордонним поїздкам, тому більшу половину року ми проводимо не в Україні.
Наші виступи відбуваються в основному по суботам та неділям, тож решту часу ми подорожуємо, якоюсь мірою відпочиваємо, та спілкуємося із нашими співвітчизниками – люди за кордоном мають загострене відчуття Батьківщини і важко переживають ті речі, що у нас відбуваються. Вони далеко від України, і саме тому у них особливе відношення до цього. А ті неоднозначні події, неординарні і навіть абсурдні, вони й так ранять будь-яку людину. Та для тих, хто далеко від рідної землі, вони сприймаються ще болючіше.
Українці за кордоном хочуть пишатися своєю країною, тож речі, які ми робимо, повинні бути не даремні.

На вашi концерти приходять не тiльки укранцi, але й мiсцевi. Яке хн ставлення до нашо крани?

Коли ми виступали минулого року у місті Барі, на півдні Італії, до нас на концерт завітав місцевий політик, який на початку вийшов із промовою, у якій закликав нас примиритися з Росією. На його слова увесь зал відреагував дуже негативно. Вони там трохи не розуміють, що в Україні відбувається…
Звичайно, ми цікаві для своїх – це наші земляки. Але якийсь відсоток прихильників – це іспанці, французи, жінки та чоловіки наших співвітчизників, а також їхні друзі із місцевих мешканців. Є й ті, хто відвідує наші концерти постійно – у тому ж Чикаго, звідки слухачі пишуть нам у Facebook та питаються, які будуть пісні, та взагалі цікавляться нашими справами та майбутніми концертами у їх країні.

Ви на сценi бiльше 20 рокiв. На вашу думку, чого потребу укранський шоу-бiзнес саме зараз, у контекстi нинiшньо ситуацi?

Ми постійно чуємо: «В Україні не підтримується розвиток мистецтва…». Ми цього ніколи не відчували і завжди мали концерти, хіба що окрім часу, коли в Україні відбувалася Революція. Завжди люди слухатимуть того, кого вони хочуть чути! І якщо людина працює, то завжди є у її праці затребуваність. Ми об’їздили у свій час усю Україну і зараз продовжуємо гастролювати нашою країною. Ми співали українських пісень українською мовою і завжди це сприймалося «на ура».
Одного разу ми мали виступ у маленькому містечку на площі – там прийнято співати більш динамічних пісень, а Назар заспівав спокійну «Чуєш, мамо». Я думав, що це точно буде провал у його виступі. Але наскільки ж я був здивований, коли після цієї пісні вийшла жінка і винесла, мабуть у його зріст, троянди (де вона їх взяла у тій глибинці?!) і подарувала: «Передайте ці квіти Вашій мамі». Тоді я зрозумів, як мало я знаю – не все так однозначно.
Також була в мене думка: «Ну нащо ті концерти у зоні АТО – людям би їжі, тепла». Та коли я спостерігав у деяких людей сльози на очах, то стало очевидно, що я помилявся. Людина – вона жива, і вона всюди людина. І вона хоче людських емоцій.

Що ви можете сказати щодо закону про квоти у радiоефiрах?
Нехай цей закон запрацює, тоді побачимо. Тому що те, що прийнято, не обов’язково функціонує у нас в Україні, а те, що не прийнято, може як раз і діяти. Тому поживемо – побачимо.

Як ви гадате, якi цiнностi потрiбно сьогоднi культивувати у молодi?

Ми живемо у дуже складний час, перш за все складний інформаційно. Тому що все життя проходить у потоці інформації, в інформаційному полі. І те, що показує телебачення, найбільш сприймається дітьми. Ми з братом виховуємо своїх дітей і бачимо, як телебачення впливає на них, і як вони вбирають в себе усю корисну і не дуже інформацію. На тих порах, коли дитина ще не може розмежувати, що є добре, а що погано, батьки повинні допомогти їй розібратися. Тому що, крім того, що ми беремо генетично від свого роду (це працює, так), велику частину інформації ми отримуємо самостійно. Все починається елементарно, з мультиків. Своїм дітям ми не дозволяємо дивитися американські мультики. Ми показуємо виключно ті, які проходять наш, батьківський, «фільтр». Поки діти малі, і це можливо, то їм потрібно привити розуміння певних речей. От в тих же дитячих фільмах можна почути репліку: «Я тебе вб’ю!», і дитина це повторює! Необхідно пояснити, що це означає, що таке «боляче», а також, що таке «любов» - вони це дуже чітко розуміють. Ми повинні встановити рівновагу в душах маленьких українців – від цього теж багато що залежить.Бо наші діти — це майбутнім нашої країни.
А щодо молоді, то багато в чому повинна допомагати держава, мати свою політику стосовно молодих людей, надавати умови для їх розвитку. Якщо пустити це на самотік (як у нас воно відбувається), то молодь уся виїде з країни після того, як отримає освіту (вона досить хороша іще з минулих часів). У нас ініціативні люди, розумні і не пасивні. Подивіться, скільки українців по всьому світу! Це свідчення того, що вони мають енергію для свого розвитку. В першу чергу держава має надати ті права та ті можливості, які будуть допомагати людям, сприяти їхньому розвитку, щоб вони залишалися в країні. Все дуже просто, але ми ж розуміємо, що за 50 євро в місяць нереально прожити… Повинні бути глобальні програми, повинні виділятися кошти для реалізації майбутніх поколінь. Тому що саме молодь є державою, в першу чергу. Ми не бачимо розвитку у цьому плані, нажаль. Але ми маємо надію.

На вашу думку, як потрiбно пiдтримувати укранську культуру?

Під лежачий камінь вода не тече, тож, однозначно, кожен з нас повинен діяти. Держава, у свою чергу, повинна про все це дбати. От наприклад: закон про меценатство у нас не прийнято, хоч ми про нього чуємо вже років з двадцять. З іншого боку – звідки взятися меценатам? Де брати кошти? Для цього має запрацювати економіка.
Ми маємо розкішну мистецьку школу: консерваторії, академії, образотворчі вузи, хореографічні вузи, архітектурну базу – всі ці речі у нас є, але це необхідно підтримувати і, однозначно, розвивати. Щоб молоді українці після навчання були затребуваними у своїй країні. А затребувані вони стануть тоді, коли зміниться державний рівень підтримки. Я спостерігаю дуже велику міграцію нашого населення за кордон, особливо молоді. Ми гастролюємо за кордоном, спілкуємося з людьми і бачимо цей серйозний відтік українських професіоналів. Але ми не повинні перекладати все на державу - це в корені не вірно, я про це не кажу. Кожна людина має працювати і бути на своєму місці. Так, зараз непростий час, але ми ж живемо в цьому часі, і він наш. Отже ми повинні щось робити.
Не всі це розуміють, але той, хто вже усвідомив ці речі, повинен показувати свій приклад, надихати інших. Зараз свідомість у суспільстві дуже висока, і цим треба скористатися.

Ви вже стiльки рокiв надихате свох слухачiв! Скажiть, де ви самi набиратеся натхнення?

В родині, в природі навколо, Господь Бог дає натхнення. Інколи я просто люблю погуляти по території Лаври або Софії Київської. Ці місця споконвічні, вони дають людині благодать і поповнюють її душевні ресурси. Це дуже потрібно, аби замислитись, подумати: «А що я роблю не так?...»

Вашi побажання укранцям…

Ми б усім хотіли побажати вміння мислити. Кажуть: «Слухайте своє серце»… Слухайте не лише своє серце! Звичайно, емоції потрібні, і емоціями ми живемо. Але не приймайте рішення одразу, думайте, випробовуйтеся у всьому. Щодо глобальних речей, підключайте усі свої внутрішні ресурси, щоб визначити для себе правильне рішення.