Волонтерське майбутнє України: українцi вже не сприймають тих, хто виправдову свої дiї словами. Вони довiряють тим, хто вiдповiдає за свої слова дiями.

Українські волонтери — це унікальне явище, народжене Революцією Гідності та загартоване війною. Це приклад того, як мають поводити себе українці, як мають поводити себе люди. Зібрані ними сотні мільйонів гривень рятують життя наших бійців на сході і повертають надію тим, в кого її забрала війна. Як з’явився цей рух та чому йому довіряють у шість разів більше, ніж ВР, читайте у нашому матеріалі.

Витоки сучасного «волонтерського буму» традиційно відносять до Майдану. Дійсно, багато з тих, хто займався забезпеченням мітингарів, потім продовжив цю діяльність, у зв’язку з АТО. Вони принесли у волонтерський рух самоорганізацію та дисципліну, що були притаманні тодішнім революціонерам. І, звісно, патріотизм. Не той «диванний» патріотизм, що повнить Інтернет та деякі вітчизняні ЗМІ, а справжній, без пафосу та демагогії.
Та не всі волонтери прийшли до свого покликання через Майдан. Серед них можна зустріти навіть і тих, хто досить прохолодно зустрів революційні події. Різняться своїми поглядами вони і зараз. Хтось показово абстрагується від політики, хтось критикує владу на чім світ стоїть, а хтось навпаки усіляко її захищає, будучи радником Президента. Та насправді пересічних людей це все мало хвилює. Вони довіряють волонтерам не за слова, а за дії. Є й ті, що мали досвід благодійної та волонтерської діяльності ще до Революції Гідності.
«Я хотіла займатися подібною діяльністю ще перебуваючи на посаді у Міністерстві сім’ї, дітей та молоді. Та у форматі державної організації забагато обмежень. Через це у 2009 році ми з однодумцями й організували громадську організацію «За право на життя». Тоді ми займалися психологічною реабілітацією дітей-сиріт та дітей з неблагополучних сімей. Приділяли увагу нарко- та алкозалежним дітям», —розповідає Ірина Сазонова. Свій досвід благочинності вона реалізувала у 2014 році для допомоги переселенцям з окупованого Криму та зони АТО. Також вона є засновником унікального проекту «Лісова застава» у Київській області.

«Ми зрозуміли: потрібне окреме місце для дітей-переселенців. Там вони б перечекали конфлікт і отримали допомогу професійних психологів, морально відновилися. І почалось народження «Лісової застави».

Це унікальне дитяче містечко посеред лісу, на орендованій нами покинутій базі санаторію у Демирі. Спочатку ми планували, що це ненадовго. Та нажаль, потреба у «Заставі» не відпала. Табір приймає дітей і зараз. Окрім малечі з ОРДЛО, «Лісова застава» приймає дітей воїнів АТО, що воюють чи загинули на сході.
Не дивлячись на такий приклад, зараз деякі волонтерські організації декларують зменшення кількості пожертв майже у декілька разів. Наприклад, БФ «Повернись живим» надав інформацію про зменшення в 2016 році надходжень на 50%. Причому цей показник — один з кращих! Деякі волонтерські організації та фонди декларують зменшення пожертв ледь не на 90%, інші — навіть припинили свою діяльність.
Та це не свідчить про те, що волонтерський рух «перегорів», чи про те, що українці збайдужіли до долі власної країни. Найбільш затребуваними волонтери були влітку-восени 2014 року. Йшов постійний потік біженців. Унаслідок активних бойових дій, допомоги потребували ледь не тисячі поранених бійців. Багато дітей залишилося без батьків.

«Дівчинці в зоні АТО відірвало більшу частину м’яких тканин ноги. Пішла гангрена. Я повезла оперувати її до Мюнхену. За півроку було зроблено десять найскладніших операцій.

Пересадка центральних артерій, пересадка тканин і нервів зі здорової кінцівки. Лікарі відмовилися від гонорарів, і вартість операції вдалося скоротити з 524 до 34 тисяч євро! Але все одно це чималі гроші, і до повної суми трохи не вистачало. Спонсор, який обіцяв свою допомогу, нас «кинув» в останній момент. Тоді довелося просити допомоги на Facebook. За 36 годин ми зібрали 152 тисячі гривень! Люди надсилали хто 10 гривень, а хто і 25 тисяч. Результат: дівчинка тепер може ходити на своїх ногах», — пригадує відомий волонтер Оксана Лазебник (Ксюша Київськфа). Вона займається волонтерською діяльністю з березня 2014 року. Її «спеціалізація» — координація переселенців, опіка над дітьми із зони бойових дій та дітьми загиблих воїнів АТО. «Я не збираюсь входити до якогось благодійного фонду чи громадської організації. Для мене це табу. Так, іноді мені допомагають друзі-волонтери, проте зазвичай я можу усе вирішити сама!» — додає Ксюша Київська. Зараз Оксана веде успішну діяльність: допомагає повернути надію та здоров’я багатьом дітям, чиє дитинство скалічила війна. Її приклад не типовий: волонтерам-одинакам зараз важче, ніж організаціям. Крім того, статистика свідчить: серед волонтерів на 50% більше чоловіків, ніж жінок.
Алла Мартинюк — ще один приклад відомого волонтера-одинака. Колишня учасниця ВИА «Сливки» та акторка телесеріалів зараз регулярно відвідує зону АТО та постачає нашим бійцям амуніцію та продовольство.

«Я розпочала свою волонтерську діяльність від початку війни. Спочатку це був військовий шпиталь, потім 54-й окремий розвідувальний батальйон від полігону в Новоград-Волинському. Це мої перші підопічні ще до поїздок на фронт. Потім, звісно, почалися замовлення від інших бригад та батальйонів.

Наразі я об’їздила майже весь схід. Возила туди майже все — від амуніції (оптичних прицілів, дальномірів) та медикаментів до автомобілів. Це вже невід’ємна частина мого життя, попри нервове виснаження, брак сил та часу», — розповідає Алла.
Алла Мартинюк — одна з тисяч волонтерів. Вона не має міністерського крісла і не виголошує полум’яні промови з трибуни у Верховній Раді. Та в неї є те, чого немає у більшості наших можновладців. Довіра свого народу та щира повага воїнів АТО.
Причина проста: довіру народу не купиш пустими обіцянками та популізмом. Особливо ці твердження вірні на тлі подій останніх років в Україні. За цьогорічними опитуваннями Центру Разумкова, рівень довіри до волонтерів становить близько 68,5%. Це вдвічі більше, ніж кількість людей, що покладаються на Президента (20%), ВР (11%) та уряд (12.9 %) разом узяті! Ці дані вражають. Ми вже давно звикли до низької оцінки владних структур серед громадян, але чи не вперше в Україні з’явилася сила, рух, що має таку довіру, такий авторитет.

«Основна перевага волонтерів — прозорість їх діяльності! Волонтери звітують за все. За кожен ящик консервів, за кожен бронежилет, за кожну упаковку ліків. Для мене це стало головним принципом — ти завжди повинен повідомляти, надавати докази, накладні всіх закупівель. Так діють всі волонтери.

А як люди можуть довіряти державі, коли вони навіть не знають, на що йдуть їх податки? Держава повинна вчитися у нас прозорості та відповідальності перед людьми.
Крім того, ми організовані. Кожен з нас займає свою нішу, має свої обов’язки. Хтось допомагає військовим, хтось піклується про їх дітей, а хтось краще розуміється на проблемах переселенців. Ми — як держава у державі!
Для нас неважливі ордени та медалі. Коли моя робота відновлює надію у зруйнованому війною житті, коли дитина з Донбасу починає асоціювати слово «Україна» зі словом «допомога» — це моя винагорода, це моя мета!» — пояснює довіру громадян до волонтерського руху Оксана Лазебник.
Судячи з усього, влада вже відчуває конкуренцію з боку волонтерів. Лунають заяви на кшталт «Ми й без вас усе б зробили». Та поки що волонтери, попри унікально високу підтримку українців, ще не створили своєї політичної сили. Можливо цього слід чекати після закінчення війни? Українці вже не сприймають тих, хто виправдовує свої дії словами. Вони довіряють тим, хто відповідає за свої слова діями.