Сергій ПОЗНЯК:
"Я просто захищаю Батьківщину!"

«Ukrainian People» продовжує знайомити своїх читачiв з незвичайними українцями. Дозвольте вiдрекомендувати: Сергiй Позняк – генеральний директор групи компанiй «КАШТАН 2000» i солдат Нацiональної Гвардiї України. Успiшний бiзнесмен i захисник Вiтчизни. Фахiвець iз професiйного управлiння капiталом i iнструктор з бойової пiдготовки. Справжнiй чоловiк, який не змiг залишитися байдужим до зазiхань ворога на рiдну країну. Вiдданий син України, пiдприємець, волонтер, воїн – в ексклюзивному iнтерв’ю для «Ukrainian People». 

Сьогодні я працюю на ниві фінансового консалтингу. Займаюсь вирішенням питань кредитування та перекредитування. У 2013 році, коли під час Євромайдану всі банки, як то кажуть, «лягли», ми взяли на себе нелегку справу кредитування фізичних осіб. А в травні 2014 року я розмовляв з одним моїм хорошим другом і спитав його про те, чим він зараз займається. Він відповів, що працює начальником штабу добровольчого батальйону «Золоті ворота» і запропонував мені потренувати його хлопців. Тому що я 20 років тому пройшов навчання з однієї специфічної військової спеціалізації, що була не затребувана в радянський час: «Штурм і утримання будівель і зачистка приміщень». Він каже: «Серьога, треба ж бійців тренувати. Навчи хлопців усьому, що знаєш!». Так я став інструктором з тактики та рукопашного бою батальйону «Золоті Ворота». 

Коли я вперше вишикував батальйон і побачив його бійців, у мене ледь сльози на очі не навернулися. Стоять переді мною такі всі, одягнені, хто в чому. Я навіть побачив одного чувака в шкіряних байкерських штанях зі шнурівкою по боках. У нього потім і позивний став «Байкер». Думаю: «Ну, все...». Спочатку не знав, що й робити. Але, з часом, ми почали як слід займатися підготовкою, отримали форму, зброю і справа пішла. Хлопці в батальйоні були всі дуже яскраві, але особливо запам’ятався хлопець з позивним «Лєший». Одного разу він встає посеред заняття і йде геть. На моє запитання: «Ти куди?», відповів, що не бачить сенсу для себе в цих заняттях. Я питаю: «Чому?». А він: «Так мене ж уб’ють у першому ж бою». Кажу: «Постривай, ми тут не для того, щоб помирати, а щоб Батьківщину захищати!». А він каже: «Я хочу, щоб мене поховали за рахунок держави…». Так і вийшло. Перший бій – і «Лєшему», що їхав на броні, «Градом» відриває голову. Це були наші перші втрати. Ось таким чином я потрапив у військову тему. А потім, вже восени, ми стали їздити в зону АТО.

Під час першої поїздки було дуже страшно. Все так кишить і рухається. Шум дуже сильний: БМП ревуть моторами, димлять соляркою, вертольоти над головою гудуть. Вся рослинність обабіч доріг вирубана: ні «по великому», ні «по маленькому» не сходиш. Люди з автоматами, всі задимлені, закопчені. Тоді ще стріляли з великого калібру, там постріл, там постріл. Загалом, враження дуже сильні. Потім ми в Сєвєродонецьку ночували на блок-посту в машині. Втомився за день, а вночі була така перестрілка, що я просто не зміг вийти з машини. А було, їдеш, їдеш вночі, бачиш – блок-пост. І не зрозуміло, чий він – наш чи «сепарський»? Починаєш об’їжджати його полями. І одного разу ми так їхали в автобусі, їхали, і аж раптом виїхали на перехрестя, на якому стояв покажчик з табличкою «Макіївка»! Це означало, що ми вискочили вже в глибині території, підконтрольної сепаратистам. Всі ми відразу – до бойової готовності, зброю у вікна. А з нами були ще два волонтери. І я ніколи ще в житті не бачив, щоб люди так швидко одягали бронежилети. До цього вони трохи розслабилися, ніби це екскурсійна поїздка, випили трохи, а тут – Макіївка! Загалом, надягли жилети за секунду. І ось їдемо далі, вже світає, бачимо – блокпост. І начебто вже близько до нашої території. Але в той час все це було дуже аморфно: начебто вже наша земля, а начебто ще й не наша. І тут начштабу каже: «Якось цей блок-пост не в той бік розвернутий. Сепари!». Ну, ми по газах і на повному ходу повз них. Вилітаємо, машина з синьо-жовтою символікою, стволи з вікон навсібіч. Сепари спочатку розгубилися від несподіванки, а ми зі стріляниною, але прорвалися до своїх.

За цей час я стріляв на ураження тричі. Один раз із пістолета з відстані 10 метрів. Щоб уперше вистрілити, потрібно зробити над собою велике зусилля, особливо коли бачиш обличчя людини навпроти. Спочатку людині важко впоратися зі зброєю. Важко змусити себе натиснути на гачок, адже розумієш, що перед тобою така ж людина як ти. І це дуже тисне психологічно. Але наші супротивники, здається, подібного дискомфорту позбавлені. Навпаки, вчорашні наркомани та злочинці, коли їм там роздали автомати, радісно відчули себе новими господарями всесвіту. З автоматом у руках вони отримали спосіб раз і назавжди змінити свою нікчемну долю. Як співалося в пісні: «Кто был никем, тот станет всем». Ось вони і спробували стати… 

Здебільшого на передовій проти нас воюють місцеві та різні «козачки». Регулярна російська армія намагається себе особливо не світити. Але потім ці місцеві приходять до нас на переговори і скаржаться на життя. Розповідають різні жалісні історії, як їм важко живеться, і як їх усі кинули. І ЛНР вони не потрібні, і Росія їх не хоче брати до себе. І начебто вони вже готові переходити на нашу сторону, але все в них щось не складається. Коли їм потрібно припинення вогню, приходять і плетуть різні побрехеньки: «Ви ж по нас не стріляйте, це не ми по вам стріляємо, це хтось третій. Ми тут живемо, нам воно не треба». Зате легко вирахувати, коли з їхнього боку буде обстріл. Як тільки бачиш, що сепарські родичі вантажаться з манатками в машини і караваном виїжджають з того ж Кримського – все, значить, будуть зараз нас обстрілювати з того боку. Дивимося: сепари повиїжджали, отже – живемо в бліндажах, чекаємо обстрілу.

Я просто не міг не налагодити волонтерське постачання. На першому етапі в батальйоні взагалі нічого не було. Ні їжі, ні спорядження. Добре, що мої друзі-бізнесмени допомагали «Золотим воротам» з продуктами, одягом, паливом, грошима, і допомагають досі. Всі вони, дізнавшись про мою участь в підготовці батальйону, запитали: «Серьога, що треба? Кажи!». І надали істотну допомогу. Спасибі їм за це велике, тому що без них було б важкувато. Потім, коли у «Золотих воріт» стало все нормально, ми вирішили, що треба вливатися до державних мілітарних структур, і тоді я мобілізувався в Нацгвардію звичайним солдатом.

Я просто не зміг залишитися осторонь. Я довго думав: іти чи не йти. А потім вирішив: потрібно йти і захищати свою батьківщину. Займаючись своєю справою 15 років, живучи в своїй країні, я забезпечив собі гідний уклад життя. І ось на нього хтось став зазіхати. Багато людей кажуть: «А що нам ця держава дала?». Може комусь нічого й не дала, а мені моя країна подарувала можливість жити і працювати довгі роки так, як мені хотілося. Тому інші варіанти навіть не розглядав.

Я хочу розповісти про геройський вчинок одного мобілізованого воїна з позивним «Ірокез», якого нам довелося потім евакуювати з села Старогнатівка Волноваського району Донецької області. Звуть його Аміран, він грузин за національністю і двадцять років пропрацював бухгалтером у Київському ревізійному управлінні. Худий, кілограмів шістдесят, не більше. І ось його призвали до війська, а оскільки він двадцять років тому закінчив військову кафедру, зробили заступником командира мінометного взводу. І якось потрапляє цей «Ірокез» разом зі своїм взводом в оточення. Їхній командир, тільки-но почалася стрілянина, кинув зброю і кудись утік. Аж тут під’їхала російська БМП і рознесла весь взвод, і Аміран залишився в оточенні один. Будь «Ірокез» професійним військовим, може б він також відступив або здався, бо становище в нього було безвихідне. Але він був просто мобілізованим солдатом, який знав лише, що йому належить захищати свою землю. І він цілих два дні тримав у своєму окопі кругову оборону, стріляючи з усього, що в нього було, в тому числі – зі зброї убитих товаришів, і нікого до себе не підпускав. Коли ми за ним приїхали, він нікого не впізнавав і хотів відбиватися навіть від нас. Лише коли прибув його брат і став кричати йому по-грузинськи: «Аміран, це я, твій брат!», лише тоді він припинив бій і поїхав з нами.

Наша армія, дійсно, дуже змінилася, при чому – в кращий бік. Ми у своєму батальйоні навели зразковий порядок. Головне – перемогли пияцтво. Спочатку хлопці на фронті пили, звичайно, сильно. А тепер батальйон просто став зразковим. Інші частини також підтягнулися. Всі отримують нову зброю, амуніцію, техніку, спорядження, постійно тренуються. Всі розуміють, що сьогодні наша Армія, і ЗСУ, і Нацгвардія, – це реальна сила. І чекають тільки наказу «вперед». Але поки ще не час.

Так, особливість мого становища в тому, що у мене є свій бізнес, що вимагає певної підтримки і керівництва. І це успішно вирішується моїми відрядженнями або відпустками. До того ж, мені довелося перебудувати діяльність компанії. У мене з’явився гарний виконавчий директор, і я можу керувати вже лише за допомогою телефону. Спочатку, звичайно, в мене всі співробітники аж завили: «Як це воно буде?» А потім звикли до нового стилю мого керівництва, і все почало налагоджуватися. Всі стали працювати по-новому, і я отримав нормальну організацію, яка добре функціонує і без мене.

Якщо чесно, то тут, у Києві, мені зараз набагато складніше, ніж там, на фронті, в зоні АТО. Там все просто: є чорне і є біле, свої і вороги. Повертатися туди мені набагато легше, ніж до Києва. Там, якщо ти когось обдурив, або не зробив, що повинен був виконати, то ціною цього може бути чиєсь життя, навіть твоє власне. А тут – не так. Тут люди можуть не дотримати слова і не понести за це відповідальності, що особисто мене дуже напружує. Але я сподіваюся, все буде добре.

У мене є донечка, Єлизавета Сергіївна. Вона вже досить доросла, скоро 12 років. Вона все розуміє, хвилюється, чекає. А я розумію, що я воюю і за її майбутнє, і за майбутнє всіх дітей України. І це надихає і надає мені сил.

Мій «дембель» офіційно настає 5 червня 2016 року, тобто за 9 місяців. Зараз затримок з демобілізацією немає. Все чітко: одні з фронту йдуть, інші приходять їм на зміну. І так – аж до самої перемоги. Нашої перемоги.