Як на мене, вже краще продовжувати вірити в Діда Мороза, Святого Миколая чи Санта Клауса. Тим більше, що це нікому ще не зашкодило, а принесло лише користь, причому вельми відчутну. Наприклад, моєму найкращому другові Славкові. Хоча спочатку він теж самовпевнено переглянув свої дитячі погляди щодо реальності даного червононосого персонажа новорічної ночі. Правда, потім все ж визнав, що був докорінно неправий. Але давайте про все по порядку.

Отже, поточний рік Коня за східним календарем, що приніс Україні чимало непростих випробувань, мчав до свого завершення, щоб поступитися року Змії. Людство, як і завжди в ці дні, завзято готувалося до зустрічі даної події, масово скуповуючи шампанське і зелений горошок. І тільки моєму кращому другові Славкові Новий рік, здавалося, не зичив нічого радісного.

Так вийшло, що нам обом, разом із родичами та близькими, випало зустрічати цей Новий Рік не вдома. Зла чужа воля змусила нас, як і багатьох наших співвітчизників, вимушено опинитися за сотні кілометрів від рідної оселі. Та ми не втрачали оптимізму та віри в майбутнє і як могли намагалися радіти новорічним святам, прикрашаючи ялинками та гірляндами орендовані столичні квартири.

Та для Славка стрес від розлуки з малою батьківщиною поглиблювався ще й тим, що напередодні він примудрився вщент посваритися зі своєю давньою подругою Оксаною. Вони були разом вже стільки часу, що всі ми, спільні друзі і знайомі, звикли вважати їх за чоловіка та дружину. Всі, крім самої Оксани, оскільки Славко за весь час їх спільного життя так і не спромігся зробити їй офіційну пропозицію. І, судячи з усього, навіть не збирався.

- А що такого? – періодично повторював мені він, – Чого їй бракує? Живемо як люди, все у нас є. Наче той штамп у паспорті щось змінює?

Насправді ж, Славко панічно боявся втратити якесь, одному йому відоме, відчуття свободи, котрим він дуже дорожив, і якого, на його глибоке переконання, були геть позбавлені нудні «одруженці», на кшталт мене.

Оксана кілька років поспіль стоїчно терпіла цей його «пунктик» щодо офіційного шлюбу, і навіть погодилася разом евакуюватися з Донбасу, де українцям раптом не стало місця. Вона мужньо зносила поневіряння по чужим домівкам та пошуки нової роботи. Але побут на новому місці поступово налагодився. Їм зі Славком вдалося влаштуватися в Києві на непогану роботу, і Оксана, як будь-яка нормальна дівчина, що мріє про повноцінне весілля, фату та обручки, зрештою, не витримала і поставила питання руба.
- Або ми цього року, нарешті, офіційно одружуємося, або давай розбіжимося на всі чотири боки, – заявила вона, коли їм на шляху трапився черговий весільний кортеж. – Якщо тобі твоя «свобода» дорожча за мене, в якості офіційної дружини, можеш насолоджуватися нею по повній, не буду тобі заважати!

І поки Славко, сподіваючись, що черговий напад Оксаниного прагнення під вінець скоро минеться, безтурботно всівся вдома «рубитися» в улюблені «танчики», Оксана рішуче зібрала свої речі і грюкнула дверима. Надіслана нею на Славчин мобільний смс-ка була лаконічною: «Чекаю до післязавтра».

Коли спантеличений таким різким поворотом подій Славко приперся до нас з цією смс-кою, моя дружина Тетяна винесла уїдливий вердикт: «Так тобі, дурневі, й треба!». Тим самим надавши безапеляційну відповідь на одвічне питання «Хто винен?». Побачивши, в якому розгубленому стані перебуває мій друг, я дістав із холодильника пляшку текіли, і ми зі Славком, наче знавці в телепрограмі «Що? Де? Коли?» приступили до болісних пошуків відповіді на сакраментальне питання «Що робити?».

- Може, врешті-решт, одружишся? – запропонував я найпростіший вихід із ситуації після другої чарки.
- Ти що? А як же мої принципи? – обурився Славко.
- А хто тобі дорожчий: Оксана чи твої «принципи»? – сипонув я солі на роз’ятрені душевні рани свого товариша.
- Оксана, звичайно..., – пробубонів знічений Славко, і тут же додав: – І принципи! Зрештою, що я їй, пацан, що вона мені буде ультиматуми ставити? Я такий, який я є! Подобається – живи, не подобається – заради Бога! Ніхто не заплаче!
- Ой, чи насправді? – іронічно примружився я. – Так уже й ніхто?
Від Славчиної бравади не залишилося і сліду.
- Хріново мені без неї, Саню! Все-таки рідна людина. А вона ось так взяла і кинула мене. Заради якогось штампа...
- Та не кидала вона тебе, диваче, а зробила останню спробу достукатися. Щоб ти, нарешті, зрозумів, що для неї це дуже важливо.
- Та все я вже зрозумів. Тільки її «післязавтра» було ще учора...
- І що ти тепер будеш робити? – поцікавився я у невдалого «любителя свободи». Той по-собачому віддано подивився мені в очі і чесно зізнався:
- Не знаю... хоч Дідові Морозу листа пиши...
- А це ідея! – раптово вигукнув я.

План, розроблений нашою розпаленою текілою уявою, у підсумку виглядав так: моя Тетяна, яка стала за ці роки для Оксани подругою, не менш близькою, ніж я – другом для Славка, запросила її зустрічати Новий рік з нами. Оксана була нею запевнена, що цього байдужого колоду-Славка Тетяна тепер до нашого будинку на постріл не підпускає. А мені – видає письмові дозволи на побачення з ним. І то, не частіше, ніж раз на тиждень.

Славко дійсно не мав сидіти з нами за святковим столом. Його феєричний вихід був запланований опівночі, під бій курантів. А для того, щоб передчасно не зіпсувати враження, він повинен був ретельно загримуватися під бородатого та очкастого Санта Клауса.

І ось заповітний момент зустрічі Нового року настав. До нашої оселі з’їхалися чи не всі знайомі та друзі, що евакуювалися до столиці, окрім, природно, Славка. Прийшла і Оксана, щоправда в її очах не було особливих веселощів, хоча вона й намагалася з усіх сил надати своєму обличчю безтурботного вигляду. У свою чергу, моя Тетяна намагалася їй всіляко в цьому підіграти, ні словом, ні натяком не виявляючи цікавості до її нинішнього особистого життя. Та й решта гостей, на щастя, всі прибули парами, тому нашому зі Славком планові не загрожувало нічиє раптове посягання на самотню красуню. А за деякий час Оксана вже весело сміялася з моїх жартів, а розпочате згодом гучне застілля, здавалося, остаточно відвернуло її від сумних думок.

Раптово, за п’ять хвилин до настання Нового року, у двері погрюкали. Ні про що не повідомлені гості здивовано поцікавилися, кого це раптом принесло?

- Сподіваюсь не цього..., – зауважила Оксана. Це зауваження неприємно різонуло мій слух, але було вже запізно: закутаний у безформений кожух до п’ят та до невпізнання замаскований шапкою, перукою, окулярами і накладної бородою з червоним носом «Дід Мороз» на ім’я Славко ввалився до кімнати.
- А ось і дідусь Мороз! Не чекали?! – несподівано хрипким незнайомим голосом пробасив Славко, ставлячи на підлогу важкий на вигляд мішок. У цей момент його вмінню змінювати власний голос позаздрили б навіть Галкін разом з Безруковим.
- Чекали-чекали! – солодким голосом заперечила Тетяна. – І чекали, і готувалися, і бажання загадували.

Треба сказати, що ми заздалегідь дізналися у всіх друзів, хто, про що мріє, тому склали до мішка відповідні подарунки. Славко-Мороз став по черзі підходити до кожного з гостей, питати, як той поводився протягом року і що хотів би за це отримати. Гості веселилися, отримуючи з мішка несподівано вдалі «презенти», а Оксана, судячи з її вигляду ще поки нічого не запідозрила.

- А про що мріє ця красуня? – обійшовши всіх гостей з помітно спорожнілим мішком, поцікавився у Оксани ряджений Славко. Обличчя Оксани несподівано стало серйозним.
- А мою мрію ти, дідусю, навряд чи зможеш виконати.
- Чому це не зможу? Я все можу! – гучно заперечив «Дід Мороз».

Оксана зітхнула і з видимим зусиллям вимовила: – Заміж я хочу за кохану людину, тільки він цього не хоче. І ніхто його не змусить, навіть ти. На Оксанині очі раптово навернулися сльози, і вона зробила рух, щоб піти геть.

- Стривай, красуне! Є у мене те, що ти хочеш! – Дід нахилився до мішка і, попорпавшись у його складках пару секунд, раптово зірвав з себе маскарад і впав перед Оксаною на коліна. На його долоні була розкрита коробочка з обручкою.
- Оксанко, кохана, будь моєю дружиною! – вигукнув Славко.

Від несподіванки гості буквально остовпіли, а потім вибухнули шквалом оплесків, які змішалися з боєм курантів, що сповістив Україну про настання Нового року і народження нової сім’ї.

Автор: Сашко Коцюра