Олеже, хто для вас є музичними «авторитетами» в Україні за часів Незалежності?

Для мене «пантеон авторитетів» ніколи не обмежувався Україною… Раніше я переважно слухав західний рок. А у нас… - наприклад, Микола Гнатюк, який сформував поняття української естради. Тарас Компаниченко, представник кобзарської традиції. Він завжди гуртував навколо себе людей, що зналися на українській культурі та музиці. Також особисто знаю Ніну Матвієнко, що ще за радянських часів співала українською мовою.

Коли було простіше «пробитися» рок-музикантам: зараз чи у 90-ті?

Різні часи – різні можливості. Зараз навряд би я мав ті можливості. Тоді ми грали нову музику українською мовою. Суспільство потребувало енергії, вибуху. А наша музика і була такою. Зараз, напевне, інші запити у суспільстві. І «пробиваються» ті, хто організований найкраще: менеджмент, продакшн, стиль… А талановитих музикантів у нас вистачає.

Культура (музика у тому числі) - це відображення подій у соціумі чи, навпаки, саме культура визначає те, яким буде суспільство?

Культура - це душа суспільства. Є м’язи, є кістки, а є душа. Все починається з душі. Коли душа відходить – тіло вмирає. І це сталося на сході та в Криму. Я вже давно це говорив ще задовго до війни. Нажаль, ці слова стали пророчими. Говорячи про це, потрібно розуміти – повернення територій, в першу чергу, має починатися з культури.

Враховуючи те, що ви зростали у Мурманській області, як вам вдалося зберегти свою національну ідентичність? Чому одні люди, що народились та живуть на Батьківщині, роблять вигляд, що не існує ні її мови, ні культури, а інші спроможні зберегти їх навіть за кордоном?

Я не «зберігав» ні мову, ні культуру. Взагалі у дитинстві майже не відрізняв Росію від України. Приїздив до родичів на Полтавщину у село і думав, що вони розмовляють якоюсь сільською говіркою. Повністю українцем я усвідомив себе за кордоном, у Франції, з 1990 по 1996 рр. Тоді я вже подорослішав, стався розпад СРСР. Французи мені показали, що таке «побутовий» патріотизм. Француз не скаже: «Я патріот!». Це занадто пафосно. Але він обирає французьку музику, французьке кіно, французьку автівку. І завжди, коли це можливо, розмовляє французькою мовою. Нас, українців, багато років хотіли від’єднати від нашої культури. І там, у Франції, я це зрозумів. Спочатку я вивчив французьку мову, а потім українську.

Лише тоді!?

Так, я лише у 30 років почав розмовляти рідною мовою. Це була самоідентифікація. Це самоповага. Якщо ти поважаєш себе, усі інші питання відпадають. Ми, українці, не віримо у себе. Це комплекси. Мій батько (він помер два роки тому) лише останні роки перейшов на українську. Багато українців, що живуть у Росії, симпатизують українській культурі на рівні борщу та сала. А справжнє усвідомлення часто приходить пізніше.

Що б ви змінили у підході держави до розвитку творчих талантів серед дітей?

Не знаю нічого про бюджетну кухню, але це схоже на те, як дороги ремонтують. Грошей вистачає лише на «латки». Складається враження, що немає ніякого стратегічного плану. Ніби як штани латають старі, бо на нові не вистачає грошей. Злидні, жебрацтво, бідота починаються з голови. Потрібен чіткий план. І це навіть не проблема влади, а проблема нашого менталітету. Порівняно з іншими народами, ми мінімально інвестуємо в свій культурний розвиток. Заощаджуємо на собі, на своєму майбутньому. І цю ментальність потрібно міняти. Мені одразу сподобався ваш підхід до розвитку дитячих талантів. Ми повинні дати нашим дітям відповідний ресурс. Якщо інвестуємо у талант дітей – то ми інвестуємо у майбутнє. У нас взагалі розвинена жертовність, ми співчуваємо стражданням. Але якщо ми не інвестуватимемо в наших дітей, вони не побудують процвітаючу країну. І це прагматизм.

Що прийшло до вас раніше: захоплення фолком чи рок-н-ролом?

Рок-н-рол з’явився у моєму житті років на 15 раніше. Спочатку я просто співав рок українською. Але з часом музика все одно почала набувати фолькового українського мелосу. На світовий ринок із «космополітичною» музикою не потрапиш. Будеш просто в себе в дома «першим хлопцем на селі». А от коли маєш свій мелос, будеш неодмінно цікавий у всьому світі.

Розкажіть про свою роботу над проектом «Країна мрій». Для кого і для чого його створено?

Це своєрідний культурний простір, що об’єднує навколо себе однодумців. Ми сприяли створенню моди та тренду на українське. У «Країні мрій» участь беруть колективи не лише з України. Люди виходять з-під російськомовного музичного пресу. Розуміють, що є й ірландська музика, польська, угорська, наша рідна українська…

Разом із «ВВ» ви давали концерти для наших бійців на передовій. А хтось із наших виконавців їздить на вручення премій до Москви. Як можна цьому зарадити?

Кожен артист робить власний вибиір. А зарадити цьому глобально може здатна лише держава і суспільство.

Революція, війна, соціальні перетворення якось вплинули на українського слухача? Чого зараз потребує українська публіка?

Якщо йде війна, значить суспільство «хворіє». Далі організм або вмирає, або захворюванння переростає на хронічне. Альтернативний варіант – організм радикально виліковується. Все залежить від нас - від суспільства.

Щодо музики, то ми маємо ефект культурного ренесансу. Ми можемо зробити, як в Росії. Русифікація сталася, але якість музики впала. Повторимо їх помилку – буде засилля «ширпотребу». Таку помилку робити не можна. І тут проблема у суспільстві. Можна сказати, в нас культурна охлократія, тобто масова культура домінує над елітарною. Певний прогрес останнім часом є. Але як коли… Наприклад, в мене був український джазовий проект. Людям він не зайшов. А ось спільний проект із оркестром народних інструментів НАОНІ «зайшов». Людям сподобалось. Можливо це якийсь ще радянський рудимент: оркестр національний, до нього «довіра» більша. А загалом, нам просто потрібно змінюватися. Сповідувати нормальні цінності у суспільстві. Тоді і з культурою буде все гаразд.