Як сталося, що Ви стали волонтером?
Волонтерську діяльність почала ще під час майдану. Відкрила інфо-центр, активно проживала неспокійні ночі разом з усіма та вірила у зміни на краще! Стосовно війни… Мене ця тема зачепила на самому її початку. Моя сестра залишилась сама з двома дітками, бо її чоловік загинув на фронті. Перед своєю смертю, Дмитро дзвонив мені та просив дістати бронежилети на весь підрозділ. Тоді я не могла уявити, як таку кількість позицій можна взагалі дістати, але все вдалося. Волонтери привезли його підрозділу необхідне обладнання. На жаль, це не змогло врятувати Дмитра. 10 липня 2014 року він загинув. З тих пір я почала активно їздити на фронт та перестала одягати захист, тому що зробила висновок – доля є доля і якщо судилося, то нічого тобі не допоможе.
Згадайте, будь ласка, перший раз, коли Ви туди потрапили?
Це сталося випадково. Я приєдналась до Івано-Франківського екіпажу, який їхав у Донецький аеропорт. Їм не вистачало водія, котрий повинен був доставити подарунок хлопцям – автомобіль. Коли я мала їм загрузити передачку, вони проїхали мою зупинку. Потім вони подзвонили та сказали, що їм не вистачає водія. Я миттєво вирішила допомогти. Приїхала, загрузила передачку, залишила свою машину на заправці та визвалась водієм. Взагалі, перші мої візити були у такі часи, про які і згадувати не хочеться. Зараз вони основна моя зона – це шахта «Бутівка».
Ви є мамою двох синiв. Як ставляться до того, що Ви присвятили себе волонтерськiй дiяльностi?
На початку війни їм було не солодко. Вони були у тому віці, коли потребували моєї допомоги. Бачили мене рідко. Сумували. Але розуміли, що я роблю важливу справу. Зараз старший син, котрому вісімнадцять, вже навчається в університеті. Молодшому – одинадцять років.
Назвiть основнi принципи, якими Ви керуєтесь у життi.
Я йду за покликом серця! Війна навчила не звертати увагу на думку інших. Прийшла ідея – роби. Життя дуже мінливе... Треба цінувати кожну мить. А ще я багато мрію, бо мрії мають здатність збуватися.
Як Вам вдається залишатись жiнкою та волонтером одночасно? Це ж абсолютно рiзнi ролi, якi потребують дiаметрального свiтовiдчуття?
До початку війни я п’ятнадцять років займалась бізнесом. Купила квартиру ще до майдану. Будувала своє домашнє вогнище. Але зараз, маючи досвід волонтерської праці, мої життєві принципи змінились. Буває, що навіть не можу розібрати декілька днів рюкзак після поїздки на фронт. Але головну жіночу роль я виконую із задоволенням! Для дітей я любляча мама, а не воїн.
Де Ви берете ресурси на свою дiяльнiсть?
Зараз шукаю натхнення де тільки можна: в дітях, в друзях, в творчості. Раніше не дозволяла собі цього. Був момент, коли майже зламалась. Адреналін зашкалював, але мене витягли та дали зрозуміти, що в мене є залежність від цієї емоції. Саме тому на сьогодні я дозволяю собі відволікатись. Почала шукати себе у творчості. Мольберт і фарби прописались у мене вдома. А ще я танцюю. Я переконана, що треба не соромитись проявляти себе та виплескувати свої емоції у творчості! Це допомагає відчувати гармонію.
Що ви можете порадити нашим читачам, як не сходити зi свого шляху та не пiддаватись невдачам?
Вірте в те, що мрії придумали, щоб вони збувались. Не сидіть на місці. Відкиньте страх, який блокує все на світі, та реалізуйте себе!
