Вжовтні країна святкувала День захисника України. Та, нажаль, дехто буде вітав виключно чоловіків, забувши про жінок, які воюють в зоні АТО. Наше видання привітало представниць «Невидимого батальйону» та запитало про проблеми жінок-бійців, про які, зазвичай, не говорять, а лише промовисто мовчать. Історії захисниць України читайте далі.

На плечі цієї тендітної жінки випало чимало випробувань з початком подій на Майдані: вона, будучи мамою маленького хлопчика дошкільного віку, спочатку допомагала армії, як волонтер, а потім – поїхала рятувати життя бійців на лінію вогню. Вона усвідомила: просто медиком під час війни бути замало, оскільки вона потрібна, там, у самому вирі подій – на сході України, де тисячі бійців потребують допомоги. Адже тоді не вистачало медиків в АТО. Єдина жінка, якій дозволено бути на передовій, щоразу намагалася бути в епіцентрі подій, що не могло не викликати здивування серед інших бійців.

«Спершу хлопці дуже дивувались що я єдина жінка, дівчина в «Азові», якій дозволили бути на передовій. Бо на той час, у 2014-му році, в нас було табу на жінок. Оскільки хлопці оберігають жінок, і вважають що ми – Берегині, головне завдання яких оберігати сімейне вогнище, а не на рівні з чоловіками бути на передовій. Потім всі звикли, і прийняли мене як сестру, і завжди оберігали. Завжди піклувалися про те, щоб була тепло одягнена і ні в якому разі не залишалася голодною. А ще бойові побратими ніколи не дозволяли мені плакати» — з сумом згадує Олена. А от на запитання про якісь винятки стосовно того, що вона – жінка, без вагань відповідає, що жодних з них не було. Оскільки наша героїня відразу продемонструвала те, що може на рівні з чоловіками і працювати, і ходити в патруль, і навіть не спати декілька днів, а головне – відстоювати Україну. На бойових виїздах вона жила з усіма – в окопах, і на базах. Єдина відмінність полягає в тому, що на базі в неї була окрема кімната – медпункт, в якому Олена цілодобово надавала медичну допомогу тим, хто цього потребував. В рамках нашого проекту, одна з перших жінок у зоні АТО Олена Мусійчук відповіла на провокаційні запитання, розповівши свою історію про війну на сході України.

Згiдно документам Мiнiстерства оборони, жiнкам забороняться займати керуючi посади й виконувати завдання на полi бою. Наскiльки ця «заборона» дi на вiйнi? На ваш погляд, доцiльна ця заборона взагалi?

В нашій армії є величезний недолік, який ми маємо ще з часів СРСР. Вже більше року, жінки-військові ведуть війну з цими законами, але поки що – марно. В нашому випадку «саме добровольців» жінок все складніше на рівні влади, але легше на рівні зі службою у підрозділі . Я особисто знайома з дівчатами, які були гранатометницями, я ж була корогувальником вогню, парамедиком та радіотелефоністом. А от влада таких жінок, як ми, не сприймає. Наприклад, мій випадок: «пішовши» в запас, я прийшла до військкомату задля того, щоб отримати військовий квиток та льготи на житло. Мені відмовили, оскільки я – лише доброволець. І в моєму випадку жодних квартир чи Вірського балету не буде. Я протягом року невпинно боролася, стукаючи по різним кабінетам можновладців… Втомилася від такого «монологу».

З якими проблемами доводиться стикатися жiнцi, яка була на вiйнi, пiсля повернення додому i там, в зонi проведення АТО?

Зараз мені тяжко кожного дня йти звичними вулицями і розуміти наступне: я вже ніколи не зустріну своїх друзів, які загинули, не зможу їм подзвонити, не почую на тому кінці дроту звичне «Привіт!»… Коли ти на війні, у тебе відстуній час, щоб думати про це. В цивільному житті – тиша, яка своїм відлунням нагадує про все… З телевізійних новин влада цинічно приховує реальну статистику про загиблих, замовчує потреби армії… А тобі хочеться про це кричати на повні груди, щоб оточуючі почули. Але, на жаль, тебе не чують. І поступово це знищує тебе… Я ж у свою чергу у відповідь на цю брехню прагну, щоб кожен, хто прочитає мої слова, зрозумів – у нас не АТО, а повноцінна війна зі всімома втратами, характерними для війни, а не для проведення антитерористичної операції. Ми повинні об’єднуватись і не боятись. Заради тих, хто загинув за нашу свободу і спокійне життя. І, патріотично вигукуючи: «Слава Україні!», я хочу почути не менш патріотичне: «Героям слава!». Сподіваюся, що настане той день, коли « в Україні буде Україна, а не якась окраїна чужа»…