В Українi у вас завжди було багато роботи. Тож, що спонукало поїхати до Америки?

Я мріяв про це з самого дитинства. Моєю головною метою під час першого візиту до Америки був саме Голлівуд – мені кортіло розібратися, чи там все саме так, як уявляв у дитинстві. І я не помилився! А під час наступних поїздок відвідував багато знімальних майданчиків, знайомився з акторами, продюсерами, сценаристами, режисерами – спілкування з такими людьми дуже надихає і допомагає у роботі.

Чому вирiшили знiмати свiй серiал саме там?

Фільм English Only! – це результат спільної роботи з моїм американським другом Девідом Тревором. Він був викладачем в англійській школі в Лос-Анджелесі, де я навчався. Зацікавився його персоною, коли дізнався, що він знімався у стрічці “Ванільне небо” разом із Томом Крузом. Ми з Девідом подружилися, і він розповів, що мріє стати голлівудським актором і грати щось більше, ніж екстраролі.

Коли я прилетів до Лос-Анджелеса, вийшов з аеропорту і сказав собі: “Чувак, ти приїхав сюди у пошуках ідей”. Саме пошук ідей, а не подорожі, були моєю основною метою. Я жив цим, але щодня читаючи купу сценаріїв та історій, ніяк не міг знайти ту історію, яка була б справді цікавою. Коли запитав Девіда, у чому полягає його ідея, він чітко відповів: “Це історія про школу в Беверлі-Гіллз, де навчаються студенти з усього світу”. Був вражений і зрозумів: це саме те, що я шукав!

Як працювалося у Голлiвудi?

Безумовно, це величезний досвід. У Лос-Анджелесі надзвичайна конкуренція, адже туди кожен другий приїздить, щоб підкорити Голлівуд – потрібно викладитися на повну. Актори там справді сильніші, але не завдяки досвіду чи таланту. Кажуть, що Голлівуд працює, як фабрика. Люди розуміють, що це творчий конструктор, де кадр за кадром складається у кіно. У нас же актори вважають себе головними, ніби весь фільм несуть на собі. Це не так, і, як результат, конструктор не збирається, фільм “провисає”. Знаю випадки в Україні, коли режисер сидить на майданчику і чекає, доки прийде натхнення, а кожна година простою коштує шалених грошей. В Голлівуді ж поняття “немає натхнення” фактично відсутнє: акторство там – така сама робота, яку люди виконують, незважаючи на власний настрій чи особисті проблеми.

Що було найскладнiшим пiд час життя там, далеко вiд дому?

Цікава річ: коли я знаходжусь в Америці, то сумую за Україною. Коли в Україні – мені хочеться знову до Америки. Але можу вам абсолютно точно сказати: такої смачної їжі і таких красивих жінок, як в Україні, точно немає в Америці. І цього мені дуже бракувало!

Окрiм роботи над ТВ-проектами та кiно, ви займаєтеся музикою, хоча кажете що це бiльше хоббi для душi. Якби довелося обрати щось одне – чому б надали перевагу?

Режисурі. Але в цьому є хитрість, адже кіно неможливе без музики. Музика – це найвище мистецтво! Є такий неймовірний вислів у Михайла Чехова: “Будь-яке мистецтво хоче бути схожим на музику”. Всі свої роботи я завжди починаю з саундтрека: у музиці вже закладено ту драму, яку необхідно донести через кіно. Той, хто розуміє це, дуже спрощує собі життя: якщо пісня вже звучить самодостатньо – будь-яке відео можна скласти в історію.

Ваша кар`єра стрiмко розвивається, але популярнiсть – це теж випробування. Що думаєте на рахунок “зiркової хвороби”?

Я впевнений, що перехворіти “зірковою хворобою” має кожен, хто прагне популярності чи вже досягнув її. І це не менш важливе випробування, ніж, власне, сама популярність. Важко досягти успіху, але ще важче втриматися на вершині, і, на мій погляд, якщо ти вже перехворів – це перший крок, щоб таки лишится на вершині слави.

Я з цією недугою зіткнувся ще у 17 років, коли вперше переміг на великому всеукраїнському музичному конкурсі “Маленькі зірки”. Кілька разів поспіль я програвав, але десь з третьої чи четвертої спроби мені вдалося перемогти. І я переміг на цьому конкурсі так, що мені стоячи аплодували глядачі і журі. І саме тоді я дізнався, що таке “зіркова хвороба”, але я радію, що пройшов через це у молодості. Хоча боротися із цією недугою насправді важче саме тоді, коли ти молодий та недосвідчений, коли ти ще не готова зірка. Адже невипадково – це можна спостерігати у музиці та кіно – часто проблеми з алкоголем чи психікою мають молоді люди, які досягли успуху: наприклад, Макколей Калкін чи Джастін Бібер. Зараз, коли мене впізнають, це просто приємно, але не більше – ставлюсь до цього абсолютно спокійно.

Якi теми ви прагнете пiднiмати у своїй музичнiй творчостi?

Чесно кажучи, різноманіття тем для мене завжди було серед найскладніших моментів у творчості. Звісно, кохання це важлива тема, адже воно для багатьох заміняє сенс життя, і не дивно, що хтось творить заради кохання, або саме це почуття і надихало на творчість.

Я себе дуже “гриз” за те, що мені не вистачає розуму чи таланту написати твір на якусь іншу тему, також важливу для людства. Але думаю, це пов`язано з тим, що я рано почав писати – у 15 років – і тоді мені просто не вистачало досвіду та світогляду. Я закохувався у дівчат, страждав – і писав пісні про це кохання. Тоді я не подорожував, не займався бізнесом, не знімав кіно – тобто, по суті, в моєму житті було лише одне кохання.

Врешті-решт я зрозумів, що кохання справді – найважливіша тема у творчості, але мені стало цікавіше показувати її через більш важливі метафори. І говорити не лише про кохання до жінки, але й про любов до дітей, батьків та Батьківщини. Адже любов присутня скрізь – і про неї можна говорити ще більш велично.

Думаю, саме завдяки цим думкам і бажанню писати на інші теми, з`явилися такі пісні, як “Друже” і “Знайди мене”, які користуються великою популярністю. Пісня “Ворони”, яку було презентовано днями, торкнула величезний спектр почуттів: війна, дружба, самотність, любов до Батьківщини… Сподіваюсь, що цей кліп побачать люди по всьому світу і замисляться, що війна – це не міф, який не так далеко від твого дому.

А наступна пісня, над якою я зараз активно працюю, також на важливу тему, – про нашу планету, і вона так і буде називатись – “Земля”.

Як ви ставитеся до критики на свою адресу?

Є такий цікавий вислів: “Ти стаєш дорослим, коли отримуєш по морді”. І критика – саме той удар, без якого неможливо подорослішати. Я ставлюся до своїх творів, як до дітей, – тому мені, безумовно, неприємно спостерігати та чути шквал критики чи зухвалого обливання брудом. Якою б не була дитина – справжні батьки завжди будуть вступатися за неї. Саме так я відношусь до творчості: як до дитини, яку буду захищати до останнього. Але спочатку я докладу максимум зусиль, щоб ніхто не міг сказати, що моя дитина вийшла чимось не прекрасна.