Вже давно не секрет, що роль української жінки завжди була у нашому суспільстві особливою. І навіть якщо матріархату на українських теренах ніколи не було, та все ж жінки на цих землях здавна мали трошки більше впливу, трошки більше прав і відповідальності, ніж у найближчих сусідів. Це стосується і трипільської доби, і часів Київської Русі, і навіть пізніших часів. Звісно, культ Великої Матері був у всіх європейських народів, але саме в українців пам’ять про нього збереглася найкраще. Наприклад, на наших писанках і по цей день зображують стародавній символ «берегиня». Історія цього силуету жінки, що народжує, тягнеться у таку сиву давнину, у порівнянні з якою усі світові держави - просто немовлята.  

Найбільшою шаною завжди користувалась жінка-мати, бо жінка разом із народженням дитини отримує нову силу. Дитя, яке вона виносила, стає сенсом її існування, а його захист та добробут – головним пріоритетом. І цей стимул надихає жінок на дивовижні вчинки та звершення. То хто ж найвідоміші матері нашої землі? І чому українки - це найсильніші і найунікальніші матері в світі?  

Говорячи про видатних матерів України, не можна не згадати і найвидатнішу жінку українських земель – княгиню Ольгу (Хельгу). Звісно, вона не була етнічною українкою. Скоріш за все, княгиня не мала відношення і до слов’ян. Скандинавка із роду воїнів-вікінгів, вона добре розумілася на середньовічній політиці. І ще вона прекрасно розуміла головний принцип тих часів: поважають лише тих, кого бояться. Напевно всім відомий сюжет із «Повісті врем’яних літ» про помсту Ольги за вбитого чоловіка Ігоря. Деревляни, що вбили Ігоря, посватались до княгині, вочевидь розраховуючи на київський престол. Ольга спочатку жорстоко знищила три делегації «сватів» (закопувала та палила живцем, вирізала десятками під час банкету). А потім підступом спалила місто деревлян Іскоростень разом із його мешканцями. Своєю жорстокістю та підступністю Ольга завоювала авторитет серед своєї дружини та васалів. А головне – убезпечила своїх дітей. Звісно, Ольга хотіла помсти за чоловіка. Але об’єктивно вона також рятувала своїх дітей. Чи, точніше кажучи, свою дитину – достеменно невідомо, чи були діти у Ольги та Ігоря, окрім майбутнього князя Святослава. Якщо так, то Ольга розуміла: деревляни в першу чергу спробують позбутися її сина – єдиного спадкоємця з династії Рюриковичів. Цікаво, що відносини між матір’ю та сином були непростими. Ольга прийняла християнство (скоріше із політичних мотивів, ніж із духовних). Переконаний язичник Святослав вважав це ганебним вчинком і зрадою. Він запобіг хрещенню Русі за двадцять років до Володимира і прибрав владу до своїх рук. Але якби не гострий розум та хитрість його матері, навряд чи Святослав Хоробрий став би для українців синонімом правителя-завойовника, що відверто казав ворогам: «Іду на ви». Його б просто не стало ще в дитинстві.

Ще одна відома мати з часів Київської Русі - Анна Ярославівна. Праправнучка княгині Ольги стала королевою Франції. Вихована при дворі свого батька Ярослава Мудрого, дівчина стала дружиною короля Франції Генріха І. Батько-князь Анни взагалі отримав прізвисько «тесть Європи». Його діти були поєднані шлюбами з монаршими родинами країн Скандинавії, Центральної та Західної Європи. Анні ж дістався француз Генріх І. Їх син отримав від матері грецьке ім’я Філіп, що було не характерним для тогочасної Франції, та звичку до навчання. Незважаючи на те, що Анна була відсторонена від правління майже одразу після смерті чоловіка-короля, вона встигла багато в чому повпливати на сина. Окрім того, що Філіп був досить освіченим монархом (вже в дитинстві вмів писати та читати, хоч багато його вельмож замість підпису на документах ставили хрестик), він проводив досить успішну політику. Франція захопила нові території і успішно протистояла конкурентам.

Здавалося б, яке відношення мають давньоруські матері до матерів сучасних? Все просто. Хоч на той час український народ ще не сформувався, але багато наших традицій та особливостей менталітету закладалось саме тоді. Але є й інший фактор, - більш глибокий, більш первинний. І він лежить не у національній площині, а у самій людській природі…

Анастасія Лісовська увійшла до світової історії та пантеону героїнь «мильних опер» як Роксолана, або Хюррем Хасекі-султан. Роксолана - яскравий приклад «жінки-матері». Донька священика з Галичини стала однією з найвпливовіших жінок свого часу. Цей образ овіяний романтикою і п’янкими пахощами східних палаців. Сюжет відомий всім – рабиня стала улюбленою дружиною могутнього султана. За свідченням сучасників, Роксолана домоглася свого не лише завдяки своїй вроді та коханню правителя могутньої Османської імперії султана Сулеймана. Інтриги, замовні вбивства, провокації, отруєння – вона боролася з конкурентками безжально, не жаліючи ні їх самих, ні їхніх дітей. Останні слова ключові. Для дівчини з галицького міста Рогатина, а тепер - могутньої Хюррем, найбільшою цінністю були її діти, їх безпека, їх життя. Справа у тім, що боротьба за престол у Османській імперії була кривавою та жорстокою. І братовбивство у тій чи іншій формі не було чимось незвичним. Дітям Роксолани загрожувала реальна небезпека. І кожна нормальна мати буде боротися попри все за своїх дітей. Це закладено у самій жіночій природі. Більшість жінок не надто хвилює, де будуть жити їх діти, якої мовою говорити чи яким богам вклонятися. Головне - їх добробут. Така відданість своїм дітям і дає жінкам їх найбільшу силу. Про це свідчать не лише підручники з історії, але й шпальти газет та наукові факти. Захищаючи дитину, жінка здатна перемогти значно сильнішого за себе ворога, здолати будь-які труднощі та… моральні принципи. Честь, патріотизм, дане слово, вірність – все це ніщо у порівнянні із безпечним життям дитини. І тут перед нами постає парадокс. Як можна говорити про «гендерну рівність», коли стає очевидно, що материнські інстинкти переважають у жіночій душі усі інші?! Здавалося б, відповідь, така прикра для всіх феміністок, теж очевидна… Але не все так просто – знову зануримось у нашу історію. Причому досить недавню.

Одним з яскравих прикладів зрадників-перебіжчиків часів російсько-української війни став Сергій Здрилюк на позивний «Абвер». Один з «фасадних ополченців», якого росіяни використовували як приклад «восставших шахтьоров», походить з Вінниччини. Дізнавшись у 2014 році, ким став її син, старенька мати Сергія прокляла свою дитину в ефірі ТБ. Відомі й інші приклади, коли матері адекватно оцінювали поведінку своїх дітей. Тому абсолютизувати материнський інстинкт теж не потрібно. Багато що залежить від особистості людини, її моральних переконань та просто вроджених якостей. І все ж основна тенденція залишається незмінною.

«Тоді виходить, жінка не може бути хорошим правителем чи просто патріотом?» - запитає хтось. Зовсім ні. Більш того, навпаки, нормальна жінка буде робити все, аби країна, у якій будуть жити її діти, процвітала. І це теж цілком логічно: матері хочуть, аби їх діти жили у нормальній країні. Та ж княгиня Ольга, будучи фактичною правителькою Київської Русі за малолітнього сина, провела ряд успішних реформ і показала себе мудрою та далекоглядною державною діячкою. Роксолана теж не пасла задніх. Насправді це має відношення і до чоловіків. Вони теж йдуть на війну заради своїх дітей і піклуються про їх щастя. І сумнівно, що якомусь олігарху, діти якого живуть та навчаються у Лондоні, є справа до добробуту України. У випадку жінки-політика цей принцип стає майже абсолютним. І неоднозначність більшості українських «політес» яскраво про це свідчить.

Інша справа - матері «звичайні». Прості жінки, що народжують, зрощують нове покоління українців. І, відверто кажучи, їх подвиги залишають далеко позаду усіх княгинь та султанш разом узятих. Зараз в Україні нараховується біля 700 тисяч матерів-одиначок! Це шокуючий показник! Допомога від держави таким матерям складає 1777 гривень на дитину. Та й то, вона може отримати ці гроші, лише якщо дохід на одного члена сім’ї не перевищує жалюгідний прожитковий мінімум! Це ганебна та принизлива статистика. Можна тільки позаздрити сталевій психіці наших чиновників, що знають про це і можуть спокійно жити, посміхатися та їсти, отримуючи мільйонні «відкати» та хабарі. І цей стан речей поширюється не лише на матерів-одиначок. Завести дитину для пересічних українців - вже не звичайний природній вчинок чи певна обов’язкова віха життя. Це вже майже розкіш! В наше життя входить такий собі вимушений «сhild free». Тільки на відміну від свого європейського аналогу він продиктований не гедонізмом чи бажанням будувати кар’єру, а тотальним зубожінням. Тому зараз майже будь-яку мати в Україні можна назвати матір’ю-героїнею. Як і батька, між іншим. Якщо так піде і надалі, то українці й справді опиняться на межі вимирання.

Окремо слід виділити матерів особливих дітей. Напевно це найвищий прояв материнської любові та людяності. Про допомогу від держави тут взагалі промовчимо – навіть папір не стерпить такого. У цивілізованому світі відношення до особливих (мається на увазі дітей із аутизмом, синдромом Дауна тощо) дітей… особливе. Держава та суспільство розцінює їх як своїх громадян. І відповідні соціальні службі роблять усе, аби ці діти відчували себе частиною суспільства. Або просто докладають всіх зусиль, як у випадку з аутистами, щоб вилікувати їх. Звісно, будь-яке суспільство досить жорстоке до білих ворон. Але ось лише два приклади. У США хлопець із синдромом Дауна приймає учать у змаганнях зі змішаних єдиноборств, а у Іспанії інша «дитина Сонця» стала доктором наук у сфері мистецтва. Їх матері знають, що попри все ті живуть повним життям. Вони можуть пишатися своїми дітьми і своєю державою. На жаль, останнє не відноситься до матерів особливих дітей в Україні. Їх безпросвітний морок і відчай – це справжній плювок у масне обличчя нашої влади. І все ж вони не здаються, з останніх сил намагаючись подарувати своїм дітям хоч краплину світла та щастя у цьому жорстокому світі.

І знову ж повертаючись до «child free»… Незважаючи на все написане вище, українські жінки продовжують народжувати. Народжують багаті бізнесвумен і зубожілі селянки, народжують спортсменки та жінки-політики. Навіть зараз, у такий скрутний та небезпечний час, багато українок все одно продовжують наш рід. Хтось заперечить: а як же Індія чи Нігерія? Там взагалі бум народжуваності, попри те, що за рівнем життя їм дуже далеко навіть до України! Чому ж українські матері такі виключні? Все просто. Україна - це європейська країна, українці - частина європеоїдної раси, для представниць якої народжувати попри фінансову скруту не зовсім характерно.

Тут і криється унікальність української матері та жінки загалом, яка єдина у світі поєднує у собі, здавалося б, несумісні речі. Вона понад усе любить своїх дітей, але не забуває і про свою особливу роль у нашому суспільстві. Українська жінка може слугувати вдалим прикладом того, що материнство не робить її слабшою. Навпаки, воно наповнює її силою і красою.