У медичній практиці право «безнадійного» пацієнта на власну смерть породжує біоетичну проблему - евтаназію ( «убивство з милосердя»). Термін «евтаназія» був уведений англійським філософом Фр. Беконом у XVI столітті, але лише з XIX століття евтаназія  стає предметом дискусій як специфічна медична процедура. У середині XX століття рівень розвитку медичної теорії та практики (апарати штучного дихання, кровообігу, харчування тощо) дозволили досить довго підтримувати життя людини навіть при серйозних пошкодженнях тих чи інших органів. Тим самим, новітні медичні технології не тільки рятують життя пацієнтів, але і ставлять гострі питання, наприклад, з приводу медичної доцільності тривалої підтримки життя «особливих категорій хворих». Грань, яка тепер стоїть між смертю та життям, може бути продовжена роками, та чи робимо ми краще пацієнту, який помер психологічно та морально, однак, залишається живим фізично?

Реалізація пацієнтом свого права на смерть у лікарняних умовах має свою особливість. Якщо в звичайних умовах людина робить самогубство самостійно, використовуючи підручні засоби (медпрепарати, хімічні речовини тощо), то в лікарняних - безнадійно страждаючий пацієнт звертається з подібним проханням до медичного персоналу. Якщо лікар допомагає пацієнтові в його праві на смерть, то чи можна його вважати убивцею або це певного роду послуга?

У зарубіжній медицині ставлення до евтаназії неоднозначне: в одних країнах вона заборонена (Німеччина, Іспанія), в інших - допускається виключно пасивна евтаназія (Голландія, США). Наприклад, у США одинадцять штатів прийняли «Закон про природну смерть», суть якого полягає в повазі до права пацієнта на смерть через пасивну евтаназію.

У Канаді проведення евтаназії передбачено протоколом «Medical Assistance in Dying», який також ставить вимоги до процедури: повнолітній пацієнт, який має державну медичну страховку, повинен бути невиліковно хворим і відчувати нестерпні страждання, які мають бути підтверджені висококваліфікованим фахівцем. У процедурі обов'язково беруть участь два медичні працівники, з яких хоча б один повинен мати ліцензію на виписку смертельних препаратів. Метод евтаназії повинен бути «поважним щодо пацієнта». З моменту подачі прохання про евтаназію має пройти не менше десяти днів, і в будь-який момент пацієнт має право відкликати своє прохання. Перед прийомом лікарських засобів медичні працівники зобов'язані впевнитися у твердості намірів пацієнта, після чого вони або вводять препарати, або дають їх йому для самостійного прийому. Після цього медики зобов'язані залишатися з пацієнтом аж до моменту його смерті, після чого вони сповіщають судово-медичного експерта про проведення евтаназії в спеціальній письмовій формі, а невитрачені медикаменти (якщо вони залишилися) повертаються до установи, яка видала їх. Причина смерті в медичній карті пацієнта вказується як природна.

Статистика показує, що евтаназія надзвичайно затребувана в країнах, де вона легалізована. Наприклад, у Бельгії 55% невиліковно хворих людей відчувають нестерпні болі, 54% практикуючих лікарів підтримують евтаназію, 86% усього населення допускають евтаназію, якщо людина невиліковно хвора. В Орегоні, за даними на 2015 рік, право на смерть реалізували 132 людини. У Нідерландах за п'ять років з 2006 по 2011 рік число евтаназії зросло в два рази - з 1923 до 3695 випадків. В Україні евтаназія знаходиться під жорсткою забороною і в разі здійснення лікарем «права на смерть» пацієнта настає кримінальна відповідальність.

Досить актуальною для України є ідея «паліативного лікування» як альтернативи евтаназії. Паліативне лікування починається тоді, коли всі інші види лікування неефективні. Людина починає говорити та думати про смерть, а життєво важливі органи відмовляють. Метою такого лікування є створення можливості для пацієнта кращої якості життя. Лікування повинно бути спрямоване не тільки на задоволення фізичних потреб пацієнта, а й на задоволення не менш важливих - психологічних, соціальних і духовних. Пацієнт може стежити за незначними змінами та тлумачити їх як ознаки поліпшення або погіршення свого стану. У будь-якому випадку, знаючи, що він приречений, слід боротися за якість життя, а не за її тривалість.

Стикаючись з правом пацієнта на смерть, лікар потрапляє в зачароване коло: дотримуючись законодавства й етичних норм, він прирікає пацієнта на тривалі страждання та ігнорує його прохання, але якщо ж лікар відгукується на прохання пацієнта, то він перетворюється на вбивцю і клятвопорушника.

Так, етичні кодекси і клятви, які започатковані ще клятвою Гіппократа, затверджують гуманістичні принципи й норми та вимагають від медичного персоналу неухильного виконання своїх обов’язків для успішного захисту здоров'я і життя пацієнтів. Проте етичні норми та принципи залишають без уваги дуже серйозне питання: співвідношення тимчасового тривалого страждання та життя пацієнта. Адже, зазвичай, час болю і страждання пацієнта незрівнянно менший, ніж тривалість самого життя.  Однак,  у медичній практиці існує чимало випадків, коли страждання та муки пацієнтів за часом збігаються з життям.

Для таких пацієнтів решта життя повністю поглинається стражданнями. З цим пов'язана й інша погрішність етичних кодексів: їх норми зводять якість життя до її кількості, тобто до кількості прожитих років, уважаючи останні найвищою цінністю людини. Цілком імовірно, що воля до смерті в пацієнта й народжується в цих протиріччях між стражданням та життям, якістю та кількістю років життя.

Питання запровадження «права на смерть» особливо актуальне з точки зору релігії, адже саме релігійні погляди стоять в основі головних заборон у більшості країн світу. Штучне переривання життя для християнина - це, звичайно ж, найвищий гріх, адже одна людина вбиває іншу, нехай і за його власним бажанням. Смерть, що настала в результаті чужого втручання, розцінюють, як виклик самому Богові, оскільки саме він повинен вирішувати, кому жити, а кому померти.

Іслам також виступає проти евтаназії. Суїцид  або убивство з милосердя неприйнятні, адже тільки Аллах може вирішити, кому та скільки жити. Однак, мусульмани не вважають за необхідне штучно підтримувати життя в тілі, у якому згас розум. Іудаїзм також виступає за ідею, щоб життя штучним чином не підтримувати в тілі. Якщо людина постійно відчуває серйозний біль, то лікар не повинен змушувати її страждати ще більше, продовжуючи життя штучно, але убивство як порятунок від болю для іудаїзму є неприйнятним.

Життя – це найбільший скарб, який нам надається самим Богом, і ніхто не має права втручатися в цей природний процес. Однак, з плином часу змінюються поняття та уявлення про речі, які раніше здавалися неймовірними, а інколи навіть кримінальними.  На мою думку, сучасні етичні та правові норми потребують корегування з урахуванням потреб сучасної медичної практики. Ключовим фактором є те, що право на смерть повинно знайти легітимну та етичну форми, лише пройшовши через відкрите, гласне та всебічне обговорення зацікавлених сторін: медперсоналу, пацієнтів, громадськості, учених, представників різних релігійних конфесій, політиків. Лише в такому випадку ми зможемо прийняти раціональне рішення, яке насправді назріло в суспільстві.

Наталія Ковалко, вчений, адвокат, громадський діяч