Заради своєї діяльності вона змінила стиль життя, розставила пріоритети і точно знає, що таке любов до Батьківщини.
Алла Мартинюк – мати та щаслива дружина, яка не словом, а ділом доводить те, що навіть маленький вчинок може врятувати не одне життя. Що вже говорити загалом про волонтерську діяльність, завдяки якій українська армія продовжує боротися за свої території.
Про волонтерів ми чуємо досить часто, ми їх бачимо у торгових центрах, чи людних місцях, бачимо їх пости у соціальних мережах. Найчастіше ми їх просто оминаємо, прокручуємо стрічку новин далі – це можна зрозуміти, та важко прийняти: навіть сьогодні війна продовжується і все ж таки ми не маємо права викреслити її назовсім зі свого поля зору.
Що таке волонтерська діяльність, яка вона зсередини і як сумістити її з сімейним життям, акторською кар’єрою і грандіозними планами на майбутнє – про це мені розповідала Алла спекотного літнього дня. Тендітна. Саме таке слово промайнуло у моїх думках, коли я тільки-но її побачила. А й справді, я очікувала зустріти жінку будь-яку іншу, але не таку: у сукні, вона легкою ходою підлетіла до столика у кафешці, де я сиділа вже ледь не годину, переглядала відео з її участю і занотовувала останні питання до інтерв’ю. Поки я трохи розгублено за нею спостерігала, вона замовила каву та сік: “Не спала повноцінно вже декілька діб. Багато роботи, та часу мало”, – пояснила вона трохи стомленим голосом.
До війни Алла співала у гурті “Слівки”. За її словами, це був гарний досвід, але в певний момент розвиток зупинився і виступи стали більше рутиною, ніж шляхом до створення чогось унікального: “насправді, я не дуже комфортно почувалася в тому гурті – мені не давали розвиватися. Співали під фонограму, а не на живо, були такими собі ляльками на сцені. Мені це не подобалось,я мала дуже великі амбіції: не просто заробляти кошти і стати відомою, а вирощувати свій талант”.
Свою творчість сольної співачки українська Бріджит – так її називали військові у зоні АТО, – почала під час війни. Саме тоді з’явилося натхнення. А першу сольну пісню “За Україну” написала дорогою до бабусі на Хмельниччину: ”Я сама родом з Хмельницької області". Коли почала своє волонтерство у військовому шпиталі, допомагала хлопцям з ампутованими кінцівками і один з моїх старших підопічних, вже тоді таки відомий хлопець, Юрко Весельський, залишився без ноги. Я дуже важко це переживала, наче це якась близька для тебе людина. Я їхала дорогою, і мені почали диктувати, наче янголи, тексти. Я відразу взяла свій телефон, почала це записувати. Їду, їду і я вже чую мелодію, чую як вже це має бути. Потім вже приїхала на студію, наспівала все, ми вирішили зробити все з живим інструментом і там були дійсно дуже гарні аранжування, але пісня була дуже важка, звісно”.
Так і народилася в Алли перша пісня українською мовою про війну, а після вже інші сольні пісні, хоча, як пояснює співачка, через активну соціальну діяльність, за рік майже нічого не зробила: “Тому що тільки допомагала, допомагала і в мене вже не було ні натхнення, ні сил” .
Зараз є і сили і натхнення. Змінився репертуар, зовсім іншими стали пісні і українська Бріджит продовжуватиме кар’єру співачки. Але, якщо спочатку це був поп-рок, то зараз буде писатися сучасна електронна музика. Звісно, українською мовою, бо як же інакше?
«Зараз я пишу такий літній хіт в стилі діп хаус. Взагалі має бути сучасно, гарно, легко. Не про війну, хочеться відчути себе жінкою. В мене є пісня репертуару «Слава Героям», вона дуже весела, емоційна. Доречі, її крутять на Сході і військові люблять слухати, але я вважаю, що потрібно відволікатися, потрібно співати про жіноче, про кохання, про інші якісь речі.
На третій рік волонтерства Алла продовжує допомагати війсковим, хоча і зробила певні висновки. Розчаруватися у своїй діяльності встигла також: «Вже і форма і берци, все є. І вже хлопці починають перебільшувати: дай мені то, то не так, то не так. Деякі батальйони перестали бути вдячними, потрібно місяць чекати на звіт. Хоча я такі коштовні речі їм пересилаю... Тому я наразі вирішила допомагати тільки добробатовцям. Під моєю опікою вже декілька років Правий Сектор, зараз 5-й батальйон. І я, звісно, повністю забезпечую їх наскільки я можу».
Крім цього Бріджит допомагає дітям, в яких війна забрала спокійне мирне дитинство. Має підопічних. Одна з них – дівчинка 13 років: «Живе просто під Широкіним, тобто коли йдуть бойові, то це жах. Ще вона хвора і от вже майже рік, як я збираю їй кошти, вона проходить обстеження, лікується в Харкові, де готують її організм до важкої операції. Переїжджати її родина не має можливості, а їхати десь в палатках жити, як до нас зараз пережджають переселенці, на базах різних, як цигани, вони не хочуть. Будинок є і все життя там прожили – я можу їх зрозуміти. А коли починаються активні бої, то просто дітей відвозять до родичів».
За три роки війни вже все передбачено, і час перемир`я також. Люди продовжують жити в такому темпі, вони навіть навчилися за звуком відрізняти що саме в них прилетить і чи потрібно бігти ховатися: чи то по сусідньому району ведуться обстріли, чи та страшна зброя вже ледь не над головами. Я п'ю каву, слухаю Аллу Мартинюк і не можу навіть уявити як воно: жити, спати, читати, мріяти під звуки канонад, розуміючи, що життя твоє та близьких залежить не так від тебе, як від когось за декілька кілометрів, хто прицілює свою смертельну зброю у бік твого будинку. У мене пробігає по тілу холодок, а Алла розповідає, що дітей перед такими обстрілами вивозять подалі, а от дорослі повертаються: вдома худоба, господарство і усе їхнє життя.
Волонтери роблять багато і на четвертий рік війни, думками повертаючись трохи назад, розумієш: маючи лише одяг та зброю, яку надала держава, українські війська навряд чи утримували б свої позиції так довго. Звичайно, щось дають, але спілкуючись зі звичайними військовими з того чи іншого батальйону, висновки надходять самі собою. Чогось не вистачає, або просто немає, щось зламане та непридатне для використання – це реалії і від цього залежить життя. Завдяки волонтерам було збережено сотні життів і діяльність цих людей, які нерідко поступаються своїми інтересами задля великої цілі та нашої перемоги, заслуговує на повагу.
Як Алла стала волонтером, що потрібно аби почати допомагати? Запитую, а від її історії з'являється посмішка і виступають сльози на очах одночасно. Це був 2014-й рік. Волонтерів на вулицях українських міст було багато – всі вони збирали кошти чи продукти, які згодом будуть відправлені захисникам України. Тендітна Алла також була серед них і відому співачку та акторку в ній впізнавали ледь не щоразу. Хтось підтримував та бажав натхнення та сил, а хтось щиро дивувався – «навіщо?». Волонтерська діяльність стала звичною справою – Алла брала з собою дітей, щоб і вони допомагали: «В такі моменти стаєш дуже чуйною. Одного разу була погана погода, лив дощ і щось тоді так сумно стало і я почала плакати. Мала донечка без слів відійшла десь на метр і спочатку тихенько, а потім все голосніше почала співати мою пісню: «Матінко не плач, матінко, не плач, діти йдуть до Раю»… і раптом все змінилося: люди йшли, чули як вона, п’ятирічна, співає, зупинялися та йшли купувати продукти, які клали в волонтерську сумку. Це як кадр з фільму був, таке тільки знімати потрібно. Щоб пам’ятали». Це вже пізніше, коли почалися замовлення на серйозне обладнання чи техніку, стояти біля магазину не було сенсу. А на початку війни усі ті продукти були вкрай важливими.
За три роки кількість підписників Алли у Фейсбуці виросла з двухсот до декількох тисяч. Це допомогло зібрати безліч необхідної техніки, а загальна сума волонтерської допомоги склала близько п’яти мільйонів гривень. Це все – відповідальний підхід та постійні звіти ледь не за кожну копійчину. Іноді не вистачало коштів навіть на їжу чи на дорогу, та Алла не могла собі дозволити використовувати гроші, які звичайні громадяни відправляли їй на потреби військових. Совість це, чи чесність – я не знаю. Я просто спостерігаю, як натхненно ця жінка розповідає про свою діяльність і можу їй вірити.
Бути жінкою-волонтером, котра регулярно відвідує зону бойових дій – непросто. В Алли є діти, коханий чоловік-військовий, мати. Всі вони хвилються та кожного разу чекають її повернення додому. Мама залишається з онуками, а до від’їзду в АТО, усією родиною вони допомагають перебирати речі, які згодом поїдуть до військових. «Мама хвилюється, але, звісно, вона мене дуже підтримує. Більш за все важко дітям. І мені стало важко, тому що останнім часом, коли знову почалися активні бойові дії, я їздила на Схід, я дивлюсь на малих, поки ті сплять (я завжди вночі виїжджаю)… то це жах. В мене сльози котяться, бо думаю: щось станеться і завтра ніхто не згадає, може навіть ніхто на мої похорони не прийде. Я оце як дурна їжджу, жертвую своїм здоров’ям, життям, і не можу все це покинути. Це вже як хвороба. Але приїжджаю на Схід і розумію як сильно там мене чекали…».
Сьогодні Алла хоче, щоб її розуміли й інші люди, щоб всі вони побачили, що відбувається. Не байдужість створює світ, а ті самі щирі людські почуття та переживання. Свою волонтерську діяльність вона не закінчує, але точно знає – потрібно жити далі і розвивати країну й іншими справами також. Попереду багато планів: вже сьогодні Алла працює над зйомками фільму, який розкриє відчуття української жінки. «Я сама жінка і сама розумію як змінилася я за час війни. І жіночих історій про війну безліч, та ніхто про це не говорить, не знімає роликів – і от чому? Хочу спочатку зняти короткометражку, а потім вже серйозніше». Прем’єра планується в Хорватії, а українська Бріджит щиро вірить, що його побачить світ, бо це дійсно важливо.
Прокоментувати: