....

Війна очима цивільних VS Потреби ветеранів АТО

Ми дуже часто згадуємо про війну, що триває на сході. Постійні згадки у ЗМІ про обстріли, зведення про наші втрати та втрати ворогів. Війна на українській землі стала чимось настільки буденним і звичним, що іноді навіть важко уявити: а як же було раніше? Як було без війни? Ці, насправді жахливі, питання все частіше виникають в головах українців.

 Давайте поглянемо правді у вічі: всього лише за декілька років наші громадяни звикли: у нас йде війна. Новини про наших покалічених чи убитих захисників вже не викликають таких гострих емоцій, як раніше. Насправді, це цілком звичне явище. Суспільство не може знаходитись у постійному стані напруги, шоку… Суспільство захищає себе, зводячи між собою та проблемами стіну нереальності. І це дуже небезпечно – з часом українці можуть перестати вважати війну чимось реальним. Вже зараз у багатьох, особливо молодих людей починає складатись враження: «АТО - це щось таке, що відбувається в паралельний реальності. Ми ходимо до вишу, ми розважаємось та сидимо у соцмережах. У нас є що їсти і пити. Є дах над головою. На вулиці - сміх дітей, світить сонечко. Де ж війна?». Реально про війну, про її матеріальність, нагадують лише бійці, що повертаються зі сходу.

В них особливі обличчя. Часто вони обпечені яскравою степовою спекою. Світлі очі їх стають якимись підкреслено яскравими, навіть у чорних очах з’являється якийсь неприродній блиск. Їх погляд одночасно чимось наляканий, роздратований та рішучий. Часто можна помітити, що навіть ті люди, що мають абсолютно природну проукраїнську позицію, відчувають якусь інтуїтивну пересторогу до ветеранів АТО. Насправді вони бояться не своїх захисників. Вони бояться правди. Не тої, яку приносять із собою наші бійці з Донбасу, а тої, яку вигляд солдата будить в них самих: «У тебе в країні йде війна. Там гинуть твої брати й сестри. Вони закривають собою ворогу шлях у твій маленький затишний світ. Вони знищують противника і стоять у під пострілами гармат та кулеметів. А ти тут. Ти не хочеш думати про це. По-перше, це дуже гірко й страшно. А по-друге, це соромно. Ти ж не там». 

Але нам потрібно чітко усвідомити – їм не потрібні наші страх та сумніви. Бійцям потрібна справжня вдячність – наша повага. Це те, що може дати кожен з нас. Для цього не потрібно мати величезні статки чи ризикувати життям. Для цього просто потрібно бути  людиною. Людські емоції мають перемогти тваринний страх. Але як вони виявляються? У чому їх суть? Все, як завжди, просто.

Повага виявляється не в бездумній пропаганді та маханні прапорами. Коли Україна переможе, нам не потрібне чергове «побєдобєсіє». Так і зараз ми повинні пам’ятати тих, хто виконував чи виконує свій обов’язок захищати Батьківщину. Про них потрібно говорити у школах та по ТБ. Але не потрібно ідеалізувати їх, перетворювати на казкових героїв, знімати пафосне кіно чи падати перед ними навколішки. Це все ми вже бачили у тих, з ким воюють наші захисники. Повага у іншому – підтримувати те, за що вони вбивали та вмирали. Україну. Не бути байдужим до проявів навіть «побутового сепаратизму» та «ватності» навколо. Не давати і не брати хабарі. Підтримувати українську культуру та мову – те, що в першу чергу намагався знищити ворог. І головне - ми повинні обирати таку владу, що не піде на компроміси з ворогом та буде піклуватися про своїх захисників матеріально. Звісно, якщо ви можете допомогти нашим захисникам професійно як волонтер соціального проекту чи матеріально – це чудово. Та реально не всі мають таку можливість.

Є цікава тенденція у відношенні до бійців АТО серед українського населення. Вона чітко відображає загальне ставлення українців до війни на сході в цілому. Спочатку настроєні «антиукраїнсько» (парадоксально, але самі, при цьому, громадяни України!) люди ненавиділи «карателів». І це стосується не лише задурених жителів Донбасу. Любителів «руського міру» вистачало і у Києві, і навіть у Львові. Тепер їх ненависть кудись ділась – звісно, не у всіх, але у переважної більшості. Здається причини цього очевидні: робота СБУ та розуміння того, яке зло несе сучасна Росія. Та, на нашу думку, це трошки не так. Звісно, є й ті, хто «прозріли». Та й СБУ справді працює іноді досить ефективно. Але на емблемі цієї структури написано «Aquila non captat muscas» («Орел мух не ловить», у перекладі з латині). Рядові ватники - не її справа. Є інша версія їх «заспокоєння». По своїй суті, так званий «антимайдан», усілякі «ЛНР», «ДНР» та інші плоди хворої фантазії кремлівських політтехнологів є люмпенськими утвореннями. Навіть номінальне керівництво цих терористичних організацій не має ні належної освіти, ні якихось моральних якостей. Лише жорстокість та жадібність. Такими легко керувати нашому реальному ворогу. Якщо помістити їх у більш цивілізоване середовище, вони потроху заспокоюються – ідеологія, заснована на примноженні моральних благ, не спрацьовує на «дальніх дистанціях».

Інша справа - проукраїнська частина суспільства. Часткове збайдужіння до теми війни ґрунтується не лише на «інформаційній» втомі. Наші люди бачать, що АТО перейшло у не надто активну фазу. Звісно, ці слова видались би нашим бійцям образливими: важко говорити про «відсутність активних бойових дій», коли по тобі кожного дня стріляють. Останні розмови парламентарів та урядовців про зміну формату АТО – цілком схожі на намагання відновити інтерес до проблеми у суспільстві. Можливо, ніякої зміни формату не буде, а якщо і буде, то лише юридично. Знаючи наших можновладців, очікувати можна будь-чого.

А поки що, не забуваймо про тих, хто нас захищає. Не тому, що «так треба», а тому, що без цього ми вже не українці. Тому, що це природно.