В рамках своєї громадської діяльності я багато спілкуюся з людьми і їхні історії подекуди шокують. Я наведу кілька прикладів.

«Народжують ті, кому ці діти не потрібні, аби тільки гроші отримувати». Це, напевно, найпопулярніша скарга, яку я чула від жінок. Страшно, але деякі люди розглядають народження дитини саме з точки зору покрашення свого матеріального становища. Зазвичай, ці діти ростуть в дуже неблагополучних токсичних умовах і врешті опиняються в притулках. Я дивилася в очі таким дітям і тому відчуваю якусь персональну відповідальність за те, щоб дитина для українських родин була ціллю, а не засобом. Проблема може набути загрозливих масштабів, якщо уряд підтримає підвищення виплат за народження дитини.

«Псевдо матері-одиначки». Запитайте у матері-одиначки, що злить її найбільше і вона майже напевно поскаржиться вам на тих, хто має такий самий статус, проте по факту одиначкою не є. Це такий спосіб життя – дурити державу. Деякі жіночки навмисне не фіксують законно свої стосунки з чоловіком, аби отримувати соціальні виплати. Це точно несправедливо по відношенню до справжніх-матерів одиначок.

«Безкоштовна раб-сила». Це найбільш цинічна категорія історій. Я багато працювала з дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування. Серед них, є ті, які вже кілька разів потрапляли в прийомні родини чи, так звані, будинки сімейного типу, а потім, через жорстоке поводження, знову опинялися в притулку. Так, дітей розглядають не тільки як джерело доходів, а й як безкоштовну робочу силу. Деякі горе-батьки беруть на всиновлення по кілька дітей, щоб ті працювали за них на городах чи жебракували по місту та таким чином поповнювали сімейний бюджет.

Я багато чого бачила і чула в житті і багато про що можу розказати. І про дітей-інвалідів, матері яких часто полишають роботу, аби доглядати за ними, а потім не можуть добитися від держави ні ортопедичного взуття, ні візка. І про жінок в декреті, чиї чоловіки працюють понаднормово, аби забезпечити сім’ю всім необхідним, бо дитячих 860 грн на місяць вистачає хіба що на памперси. Але я до чого, необхідний контроль та аудит! Є люди, які дійсно потребують, а є ті, які переслідують меркантильні цілі. І мені страшно уявити, який відсоток останніх отримують соціальні виплати, на які не заслуговують.

Останній тренд нового, вже старого уряду 2019 року – економія за рахунок зменшення фінансування інституцій і скорочення адміністративних витрат на утримання штатів співробітників та приміщень. Ці зміни вже торкнулися інтернатів, Пенсійного фонду та багатьох служб, зокрема Управління соціального захисту. Для мене така економія – це дещо спірне питання. Бо замість адресності соціальної допомоги ми ризикуємо розпорошити її тим, хто не мав би на неї претендувати. Профільні служби з захисту прав дітей хоч і потребують фінансування від держави, проте несуть величезну користь. За відсутності інспекцій з визначення умов у яких живуть діти, чи зможе держава ефективно витратити кошти на соціальний захист? А чи є нормою, коли діти-інваліди 5 чи всі 7 днів на тиждень живуть в інтернаті, а держава сплачує і за утримання дитини в інтернаті, і фінансову підтримку батькам за її виховання? Я говорю зараз про батьків, які позбуваються дітей, але залишають за собою право розпоряджатися їх виплатами по інвалідності. Скупий платить двічі. Треба не скорочувати служби, а розширяти програму навчання та всебічно підтримувати фахівців соціальної роботи. Це ті пташки, які можуть допомогти державі тримати руку на пульсі.

Наступною статтею ми закінчимо аналіз Соціального бюджету 2020, де поговоримо про виплати при народженні дитини, урядову програму «Материнський капітал» тощо