Але, на жаль, не кожна дитина наразі живе у безпечному для себе світі. Все частіше можна почути про злочини проти дітей. Одним, з найбільш прихованих злочинів є злочини проти статевої недоторканності малолітніх. Близько 80% кривдників це рідні (батьки, брати, сестри, інші родичі) або знайомі (вчителі, няні, друзі родини) дітям люди, яким вони довіряють або які мають над ними контроль. Дитина емоційно, психологічно, економічно та фізично може залежати від них, тому не має змоги повідомити про насильство і шукати допомоги.

За дослідженнями офісу Уповноваженого з питань дотримання прав дитини, недискримінації та ґендерної рівності - кожна четверта дитина в Україні страждає від тих чи інших дій, спрямованих на її сексуальну свободу чи сексуальну недоторканність.

Виявити таке насильство часто складно через необізнаність оточуючих, які бачать дитину щодня і можуть спостерігати за її поведінкою. До того ж, часто дитині не довіряють. «Такого не може бути», «Він/вона порядна людина і не міг/могла такого вчинити», «Кожна дитина схильна до фантазій» - це найчастіші перші реакції на інформацію щодо насильства проти дитини з боку рідних та знайомих. Наш мозок з більшим бажанням може повірити у те, що дитина просто побачила щось в Інтернеті чи по телевізору і нафантазувала собі, ніж близьку чи знайому нам людину записати у кривдники та покидьки.

Та й сама дитина не охоче розповідає про такі випадки. «Це наш з тобою секретик. Нікому не кажи. Якщо комусь розкажеш, то тебе не будуть любити». І т.д. Приблизно до таких маніпуляцій вдаються кривдники, щоб примусити дитину нікому не розповідати про насильство.
Є дві форми сексуального насильства – контактна (зґвалтування, маніпуляції зі статевими органами, тощо) і безконтактна (показ непристойного відео, підглядання за дитиною в туалеті, показ своїх статевих органів, і т.д.).

Діючим Кримінальним кодексом України передбачено кримінальну відповідальність за п’ятьма статтями стосовно сексуальної свободи та статевої недоторканості дитини.

Розпізнати сексуальне насильство напрочуд важко, адже наявність певних симптомів самих по собі ще не є прямими доказом того, що дитину кривдять. Показовою є реакція дитини на кривдника – вона може намагатися втекти, сховатись, впасти в істерику або навпаки – може нетипово надмірно бажати його уваги та контакту. У вчинках дітей може проявлятись якась ритуальність. Можуть снитись жахливі сни. Дитина може стати занадто агресивною і на погляд інших бути – «монстром». Ознак багато. Але ж не всі вони доводять факт сексуального насильства. Проте, якщо такі ознаки є, то їх необхідно дослідити, щоб підтвердити або спростувати те, що дитину кривдять. Для цього варто звернутись до відповідного спеціаліста.

Найгірша реакція в подібних випадках – наша байдужість!