-Розкажіть детальніше про вашу діяльність ?
-Я працюю директором в Смілянському психоневрологічному інтернаті більше 10 років. Моя професійна діяльність пов’язана з людьми, які в силу життєвих обставин, на жаль, не можуть жити у суспільстві, як і піклуватися про себе. Тому я дбаю, щоб ці люди мали усе необхідне для лікування і догляду: сучасне обладнання, ліки та фахових спеціалістів.
В своїй діяльності я залучаю психологів, арт-терапевтів, організовую тренінги для персоналу, шукаю партнерів та волонтерів задля покращення стану моїх підопічних, бо впевнена, що навіть у найскладнішому психічному стані людина здатна розвиватися. Тому в інтернаті проводяться заняття з творчості, фізичної активності, трудотерапії. Мешканці малюють, вишивають, майструють, доглядають за квітами, а головне - відчувають себе потрібними.Наш інтернат активно співпрацює з місцевою владою, волонтерами, громадськими організаціями. В своїй роботі я прагну, щоб суспільство не боялося, а приймало людей з ментальними порушеннями та допомагало їм.
- Що допомагає вам залишатися стійкою?
- Моя робота – це моє покликання. Адже розумію, що роблю важливу справу, допомагаючи найвразливішим верствам населення . В цьому мені допомагає знання, досвід, управлінські навички, які дозволяють впевнено приймати рішення, навіть у критичних ситуаціях.
Стійкою мене залишає віра у свої здібності, а також мій колектив.
У своєму колективі, як керівник, сформувала довірливу, згуртовану атмосферу, адже підтримка з боку колег та розуміння в команді — надійна опора в будь-яких умовах. Звичайно, допомагають бути стійкою моя родина, особливо мої сини, які надають мені сили, підтримки, наснаги рухатись вперед на зустріч позитивним змінам.
- Розкажіть про діяльність психоневрологічного інтернату ?
У невеликому містечку Сміла на околиці, серед квітучого розмаїття природи розташувався Смілянський психоневрологічний інтернат. Здається, звичайний будинок із затишним подвір’ям та яблуневим садом, але всередині та за його стінами живе цілий світ турботи, підтримки і професійного лікування.
У нашому закладі медики й психологи працюють пліч-о-пліч із соціальними працівниками . Щодня тут проходять зібрання мультидисциплінарної команди, де на кожного мешканеця є картотека з розроблених соціальних послуг: історію хвороби, особливості реагування на ліки, індивідуальні плани розвитку. Така команда гарантує, що людина отримує не фрагментарну допомогу, а цілісну підтримку тіла й душі.
Кожен наш мешканець має власну програму трудотерапії, заняття арт-та музикотерапією, гуртки за виявленими інтересами та можливостями. Хтось малює картини, хтось допомагає в господарчих справах, а хтось із задоволенням працює в невеличкій теплиці на території інтернату. Серед мешканців є чимало обдарованих особистостей, які беруть участь у всеукраїнських та міжнародних багатожанрових конкурсах, як онлайн так і виїжджаючи до інших міст України, де посідають призові місця. Велика увага приділяється фізкультурі та спорту. У цьому напрямку працює шахово - шашковий гурток, активно діє тренажерний зал та проводяться спартакіади. Особливою популярністю користуються пізнавальні екскурсії та культпоходи які здійснюються систематично.
У нашому закладі дотримуються чіткого розпорядку: режим сну й відпочинку, час прийому їжі та пігулок, години для прогулянок і занять. Це створює відчуття безпеки та стабільності яке важливе для людей із психоневрологічними розладами.
Також наші мешканці можуть брати участь у обговоренні правил життя, пропонувати ідеї для дозвілля або прикрашати свій простір у кімнатах. Це не просто абстрактні декларації — кожен голос важливий, і кожне побажання розглядається.
Хоч інтернат і відокремлений від міста, він постійно взаємодіє з громадою це і: участь в громадських заходах міста ярмарки, виставки, концерти та театральні вистави. Це все допомагає зруйнувати стереотипи й показати, що люди з особливими потребами — повноправні члени суспільства.
.
- Як ви балансуєте роботу та родину?
- 1.Чітке розмежування часу:
Після 19:00 — це час для сім’ї. Вечірню пору я присвячую своїм рідним, готуючи їхні улюблені страви та за смачною вечерею обговорюємо денні події і ділимося планами на майбутній день. У період військових дій вже обовязковою звичкою стало перегляд новин, так як вся моя родина болісно сприймає військову агресію з боку рф. Такий режим — моє внутрішнє правило. - 2.Підтримка з боку рідних:
Мій чоловік — перший порадник, а діти вже з малечку вчилися розуміти, чому мама іноді пізно повертається. Разом ми радіємо здобуткам, а у важкі дні підтримуємо одне одного обіймами та порадами. - 3.Любов до справи:
Для мене інтернат — не просто місце роботи. Це - мій другий дім. Я вважаю, що добробут мешканців напряму залежить від сконцентрованості, душевної рівноваги, турботи та шанобливого ставлення до людей.
- Які ваші керівні принципи у вихованні дітей ?
Насамперед дитина має відчувати, що її люблять безумовно — не лише за успіхи, а просто за те, що вона є. Любов дає основу для довіри, відкритості й самоповаги. Обов’язковим є встановлення в родині правил, які мають бути зрозумілими та стабільними. Адже діти краще розуміють межі, якщо дорослі послідовні у своїх діях і рішеннях. Основним кредом моєї родини є розмова без приниження, крику чи засудження, що дає змогу вчити дітей поважати себе та інших. Навіть у конфліктній ситуації важливо зберігати гідність дитини. Через мій особистий приклад діти навчаються не з лекцій, а через спостереження. Якщо батьки чесні, терплячі, відповідальні — діти переймають ці якості. Для мене важливо дозволяти дитині робити вибір, приймати рішення й не боятися помилок. Це розвиває впевненість і навички критичного мислення. Намагаюся допомагати своїм дітям розпізнавати та висловлювати свої емоції. Вчу їх співчуттю, терпимості та розумінню чужих почуттів. Мої діти приймають участь у багатьох концертних програмах. тому я підтримую їх інтереси та допомагаю їм у підготовці.
- Розкажіть про ваші випробування війною?
Коли почалася війна, для мене світ перевернувся. Насамперед - це страх за свою родину та велика відповідальність за сотні людей, адже ці люди — неймовірно вразливі. Дехто не розумів, що таке війна, з колегами намагалися їм пояснити та заспокоїти, проводили бесіди, співала з ними пісні, читали казки, тобто робили все щоб вони почувалися комфортно. Весь персонал інтернату діяв, мов одна родина. Неодноразово разом із мешканцями допомагали воїнам. Робили маскувальні сітки та окопні свічки. Передавали волонтерами продукти харчування та засоби гігієни. З великою вдячністю, наші мешканці для ЗСУ робили обереги та просто підтримували теплими словами та малюнками. Так ми дякували захисникам за наший спокій. Ми і надалі, навіть, під звуки сирен плануємо майбутнє інтернату. Шукаємо партнерів за кордоном, домовляємося про гуманітарну допомогу, тримаємо зв’язки з благодійними організаціями. І це все за ради людей з інвалідністю.
-Про що мрієте та яке майбутнє бачите для ваших дітей?
Щодня я маю справу з болем, який не видно зовні, бачу очі мешканців, у яких живе потреба не лише в догляді, а й у теплі, прийнятті, сенсі. У моїй уяві майбутнє — це спільнота, де інтернати не сховані на околицях, а інтегровані в життя міста, де волонтери приходять не з жалю, а з дружби.
І попри постійну турботу про інших, я також мама. Жінка. Людина з мріями. Для своїх синів я мрію про світ без війни, де людяність цінується вище за вигоду. Хочу, щоб мої діти виросли добрими і вільними людьми, щоб не боялися йти своїм шляхом і не губили чутливості до чужого болю. Я не прагну багатства, я хочу дати їм головне: силу духу, чесність, вміння співпереживати, нехай вони, можливо, не стануть медиками чи соціальними працівниками, але неодмінно будуть Людьми з великої літери.
